Close
Exit

Фундатором ідеї латинізації українського письма прийнято вважати етнографа і мовознавця Йосипа Лозинського, що виступив з відповідною пропозицією 1834 року. Однак перші поодинокі спроби відтворити українську мову за допомогою латиниці відомі науці ще з XVIІ стол., зокрема, на них можна натрапити в працях польських учених, де порушено тему культурного життя тогочасної України, і трохи згодом у документах Руського Воєводства Речі Посполитої. Незважаючи на свою давність, питання доцільності адаптації латиниці до українських мовних реалій та її подальшого впровадження є досить актуальними й понині.

Активна боротьба точиться як між тими, хто «за» і «проти» самої ідеї створення альтернативи кирилиці, так і між тими, хто бачить цю альтернативу по-різному: загалом налічується близько десяти унікальних проектів «української латинки». Здебільшого це модифіковані варіанти алфавітів інших мов з латинською писемністю як то чеська (цей варіант є найбільш популярним на сьогоднішній день), польська, словацька, угорська та інші, включаючи старий-добрий трансліт на основі англійської. До останнього варіанту люди часто вимушені звертатись з огляду на те, що мобільний пристрій не підтримує кириличного набору, але далі мова піде, звичайно ж, не про них.

Нинішня полеміка ускладнюється насамперед тим, що не існує еталонів практичності того чи іншого правопису, а тому кожний прихильник латиниці мимоволі вимушений спиратись на власні сприйняття й смак, не маючи повноцінної можливості довести свою правоту з наукової точки зору. Ті ж, хто залишається вірним традиційній абетці, аргументують свою позицію тим, що банально звикли до кирилиці і не бачать сенсу в подібних змінах, в чому по-своєму мають рацію. На жаль, сучасна лінгвістика приділяє вкрай мало уваги проблемі взаємодії алфавітних систем, процесам і тенденціям, пов’язаним з їхньою тісною взаємодією, хоча в її силах поставити якщо не крапку, то бодай три крапки в цьому тривалому протистоянні. Отже, будь-які починання в цій сфері як правило належать тим, хто не має філологічної освіти і ґрунтується виключно на особистому ентузіазмі, але робота продовжується: публікуються статті, йде активне обговорення на форумах, знаходяться відповіді на найбільш тривожні запитання. На основне питання, яке незмінно стоїть перед ними – українська латинка: утопія чи неминучість? – спробую дати чергову відповідь у своєму дослідженні.

Перед тим як перейти до власне розгляду явища, варто було б навести деякі найяскравіші факти з історії. Як уже було сказано, першим ідеологом латиниці в Україні став Йосип Лозинський, саме його стаття «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego» разом з виданою латиницею збіркою пісень та українських обрядів «Руське весілля» спричинили бурхливе невдоволення галицьких прибічників москвофільства, що згодом переросло в справжню «азбучну війну». Лозинський мав метою в такий спосіб прищепити українському народу один з атрибутів західного світу, але, за словами Михайла Худаша, «не врахував, що в умовах штучної державної роз’єднаності українського народу та здійснюваної австрійсько-польською верхівкою полонізаторської політики в Галичині латинізація українського алфавіту була, по суті, спрямована на відрив Західної України від Великої України… а отже, була політично шкідливою». Дійсно, в той період Галичина зазнавала тотального впливу польської культури, і такий крок лише прискорив би процес асиміляції українців. Внаслідок повальної критики ідея не отримала широкого розповсюдження, а проте виявилася тим надійним ґрунтом для численних міркувань і пропозицій в майбутньому.

1859 року спалахує друга хвиля «азбучної війни». На відміну від проекту Лозинського, майже повністю скопійованого з польської мови, в основу нового алфавіту лягає сусідня чеська. Своїй появі він завдячує чеському філологу і політику Йосифу Їречеку. Той вважав, що латинське письмо могло б стати найсильнішою підпорою для розвитку української літератури і «доки русини (українці) пишуть і друкують кирилицею, буде в них усе виявлятися нахил до церковнослов’янщини, а посередньо також до російщини, і само існування руської літератури буде попросту питанням». Відповідальність за реалізацію проекту Їречека взяв на себе губернатор А. Ґолуховський, який був послідовнішим за свого ідейного попередника і запропонував негайно впровадити латинське письмо в галицьких школах. Неважко припустити, що й цій ініціативі побачити світ не судилось, на цей раз її супротивниками стають не лише москвофіли, а й представники інтелігенції. Останні діляться на дві групи: ті, хто проти будь-яких новацій і ті, хто, незважаючи на осуд Ґолуховського, таки схвалюють концепцію Їречека. Ця подія була знаковою в історії українського правопису в цілому, рішенням Міністерської комісії з нього чи не вперше викидають твердий знак і ще кілька літер, водночас вона ставить хрест на темі впровадження латинки. Та й твердий знак за два роки повернеться на своє звичне місце. «Азбучна війна» згасає.

Тим часом латинська абетка знаходить своїх прихильників на сході, і одним з найвідоміших, безперечно, був Михайло Петрович Драгоманов, що в 1880 році видає «Кобзаря» Т. Шевченка, надрукованого абецадлом Лозинського. Слід зазначити, що праця Драгоманова в цій царині виявилась надзвичайно плідною. Його авторству також належать правки до тодішнього правопису, що втілилися в окремий правопис – «драгоманівку». Замість традиційної «й» учений запропонував вживати латинську: це було частиною переходу до фонемічного запису, де кожен звук позначається окремою літерою. Важливо й те, що такий принцип дозволяв «перекладати» на латинь шляхом елементарної заміни кожного зі знаків, тоді як у нинішньому правописі одна літера може позначати одразу декілька звуків, тож така заміна неможлива.

Відтак латинка знов нагадає про себе аж у 20-х роках ХХ ст. 1923 р. з’являється стаття Сергія Пилипенка «Одвертий лист до всіх, хто цікавиться цією справою», автор якої зазначає: «…твердо переконаний, що уніфікація алфавітів є неминуча справа… людство має однаково писати, аби менше витрачати часу на ознайомлення з иншими мовами…». Певна річ, час та обставини зробили свою справу: стаття витримана в дусі раннього періоду комунізму і окрім уніфіцкації алфавітів проголошує ні мало ні багато «творення єдиної інтернаціональної мови». Однак є в ній і слушні моменти, як то заклик розглянути питання про латиницю до появи фундаментальних досягнень в академічній науці, що тільки-но вступила в свої законні права. Непоказна відданість комуністичним ідеалам не рятує Пилипенка, в лютому 1934 р. наказом Колегії ОДПУ УРСР його засуджують до вищої міри покарання, чим поповнюється трагічний список представників «Розстріляного відродження».

Наступні події в житті проекту були для нього так само й останніми, принаймні на теренах Радянського Союзу. 1927 року подану на Всеукраїнській правописній конференції пропозицію щодо ухвалення латинки як частини правопису відкидають з перевагою в один голос «проти». На цьому проблеми не закінчуються, горезвісна реформа 1933 року вносить зміни й до кириличного правопису, намагаючись максимально зблизити його з російським (до речі, більша частина тих змін дійсні й зараз). Кількома роками пізніше починається масова кирилізація алфавітів мов малих народів СРСР, які за попереднім задумом мали бути збудовані і будувалися на основі латиниці, кануть в Лету окремі спроби реформувати російську. Цим завершується, умовно кажучи, третя хвиля «азбучних протистоянь».

Зі здобуттям Україною Незалежності питання латинки активізується знову: постають нові варіації правопису, вдосконалюються вже наявні. Як було сказано на початку, найбільшої популярності набуває видозмінений проект Їречека, трохи відстають від нього гаєвиця – те, чим сьогодні послуговуються хорвати та боснійці, та польське абецадло. Примітно, що абецадло досі регулярно застосовують для української мови етнічні українці Підляшшя.

Новий етап розвитку характеризується формуванням нового погляду на цей феномен. Наприклад, як зазначає Андрій Д’яков, «… латинське написання всіх власних назв має повністю збігатися з написанням у мові- продуценті…. якщо для мови-продуцента використовується власна система письма,.. в такому разі мають бути чіткі та однозначні правила відтворення національної системи письма латинкою». Якщо двадцять років тому ці тонкощі не мали настільки великого значення, то тепер через невизначеність з відтворенням латиницею тієї ж назви української столиці (Kiev, Kyiv, Kyyiv чи Kyjiv) можуть виникати серйозні непорозуміння.

Підсумовуючи вищевикладене, можна без всякого перебільшення сказати, що історичні передумови виникнення ідеї латинізації існують і вони доволі вагомі. Лише деякі її деталі втратили минулу актуальність, інші навпаки дедалі актуалізуються. Новий статус України у світовій політичній системі, хочемо ми цього чи ні, ставить перед нами безліч завдань, але й відкриває безліч можливостей. Немає сенсу приховувати, що більшість прихильників латиниці вірять у те, що впровадження української латинки, тобто надання їй рівних з кирилицею прав, прискорять процес інтеґрації України у європейське співтовариство. І хоча це далеко не єдина проблема у наших взаєминах з Європою, з цим твердженням важко не погодитись. Йдеться швидше про психологічне зближення, адже те, що закріпило за нами безсмертний витвір Кирила та Мефодія, – православна віра – так само визначало вектор морального розвитку нашого суспільства і напряму з ним асоціюється.

Не викликає сумніву той факт, що кирилиця виявила значно меншу життєздатність порівняно з латиницею і, якщо латиниця завдяки поширеності англійської мови тією чи іншою мірою знайома майже всім людям на планеті, то кирилиця більшості незнайома зовсім. На жаль, на практиці така відмінність не виділяє мову з поміж інших, а лише відштовхує її потенційних носіїв, вже не кажучи про те, що ступінь відповідності міжнародним стандартам впливає на інтерес до культури в цілому.

Прагнення ідеологів української латинки, безумовно, підкріплюються і іноземними тенденціями. Так, у Сербії, попри те, що офіційним алфавітом залишається кириличний, в побуті серби нерідко використовують саме латиницю. Історія хорватів є ще більш драматичною: перехід на латинську систему запису врятував їх від мовно-культурної експансії вищезгаданих сербів. Майже всі мови народів Середньої Азії, до яких було застосовано примусову кирилізацію, перейшли або поступово переходять на латиницю. Навіть у Білорусі, де мовна політика аж надто сумнівна як для європейської держави, в плані пристосування латинки і її дальшого вжитку зроблено значно більше, ніж в Україні: приміром, її можна побачити на офіційних схемах в мінському метрополітені.

Часто доводиться чути про те, що разом з кирилицею українці втратять власну самобутність. Справді, українська мова виглядає звичніше, якщо для її запису використано саме кирилицю, але хіба є підстави вважати її українським автентичним алфавітом? Насправді вона приблизна така ж автентична для нас, як і церковно-слов’янська мова, для якої цей алфавіт був створений. З тим, що, мовляв, українці вклали в неї душу, ще якось худо-бідно можна погодитися, але варто згадати правопис «Енеїди» Котляревського, що не відрізнявся від тодішнього російського, аби переконатись, що така теза є дещо поверховою. Тільки в другій половині ХІХ століття починають з’являтись визначальні риси, притаманні новій літературній мові.

Існує також думка, що в разі впровадження латиниці кирилиця опиниться під загрозою зникнення. Хочу запевнити, що справжній спадкоємець цього алфавіту – Болгарія не має жодних намірів «зраджувати» своє письмо і таке поняття як «болгарська латиниця» на разі попросту відсутнє. Є загальні норми транслітерації, однак вони під це поняття не підпадають. В Росії такі настрої теж не мають особливого поширення, тож напевно й там кирилиця найближчим часом не здасть своїх позицій. До речі, латинка – це те, що могло б стати на перешкоді всіляким намаганням втручатися у внутрішні справи України ззовні. Тому ті, хто здійснюють ці намагання, були й будуть незацікавлені навіть у частковій реалізації проекту.

Певна річ, це далеко не всі аргументи на користь української латинки, та й вмістити все в одну роботу неможливо. Як то кажуть, скільки людей – стільки й думок. Дехто вважає, що латинка більше пасує українській мові, хтось цінить її суто технічні переваги, хтось заперечує проти відмови від кирилиці, але допускає її паралельне існування з традиційним алфавітом, хтось ратує за всебічну латинізацію – і, певен, завжди будуть ті, хто стоятиме по інший бік барикад. Головне, аби ця тема не викликала суперечок на порожньому місці, і зрештою в ході обговорення було досягнуто певного консенсусу. Враховуючи те, що становище української мови все ще залишає бажати кращого, та й мовна політика в Україні переживає не найкращі часи – було б неправильно порушувати це питання саме зараз. Рано чи пізно воно обов’язково виникне само по собі.

Мабуть, однозначної відповіді на запитання, що таке українська латинка – утопія чи неминучість, немає. Беззаперечно те, що все залежить від нас з вами і нашого спільного вибору. Залишається сподіватись, що цей вибір ми зробимо самостійно та свідомо.

Джерело

Обговорення

Go top