Close
Exit

Латиниця – моє захоплення і стимул розвитку. Мені мало просто розмовляти українською, я хочу знати історію її виникнення в контексті інших європейських мов, переважна більшість з яких користуються латиницею. Для мене латиниця – двері в загальне мовознавство, в фонетику.

В той самий час, це новий вимір, який змушує дивитися на власну мову свіжим поглядом, а це пробуджує зацікавленість, спонукає до досліджень та саморозвитку.

Ми користуємося кирилицею наївно, некритично, разом із росіянами, болгарами та монголами. Ця знакова система відокремлює нас від Европи; хочемо ми, чи ні, але робить нас частиною “русского мира”.

І це одна з причин, чому люди не хочуть переходити на українську, – вони її сприймають як інваріант російської. “Один алфавіт” звучить як “один народ” – в результаті “какая разніца”, адже купа українських слів нічим зовнішньо не відрізняються від російських – небо, нога, рука, вниз, голова, день, мир, дикий, великий, короткий тощо.

Московитам дуже хотілося, аби українська мова сприймалася лише як діалект так званого великорусского язика. Але українська мова своїм фонетичним розвитком дуже різниться від російської.

Остання є своєрідною реконструкцію старослов’янської, яку штучно перенесли на угро-фінський субстрат. Це якби якийсь інший та дикий нарід, що межує з Італією, забувши власну мову почав переймати мертву латину, вдихаючи в неї життя на побутовому рівні. В результаті ми б мали італійську (яка природно розвинулася з латини) і псевдо-латинську (яка штучно розвинулася на непритаманному для романських мов ґрунті).

Українська мова до старослов’янської має такий самий стосунок, як італійська до латини. А російська мова на українському тлі – це політичний, імперський експеримент з нашим мовним минулим, дуже підступний, живучий, зі всіма руйнівними ознаками паразита.

Найгірше те, що невід’ємним елементом цього експерименту стала знакова система, яку імперська влада взяла на озброєння, аби демонструвати всім свою спадкоємність від Київської Русі.

Не знаю, чи постало б в нас зараз питання латинізації української орфографії, якби поруч з Україною не було такої підступної Московії. Можливо, ми б зараз ішли тим самим шляхом що і Серби, які запровадили дві паралельні системи, одна з яких (а саме латинська) повільно витісняє кириличу, що не дивно.

Чому так? Тому що кирилиця – не є власне українським витвором. Її нав’язали разом із православ’ям. Батьківщиною кирилиці є зовсім не Київ, а її творцями були зовсім не Кирило та Методій (останні пропонували іншу систему, що відома зараз як “глаголиця”), а до Київської Русі ці просвітники не мали жодного стосунку.

Сама ж “кирилиця” була створена на основі візантійського уніціалу учнями Кирила і Мефодія – це по суті великі грецькі літери, якими стали записувати слов’янські тексти, не роблячи розрізнення між великими та малими літерами.

З огляду на це, і враховуючи той факт, що більшість слов’янських народів послуговуються латиницею, що ця латиниця аж ніяк не зіпсувала ці мови, а навіть зберегла їх (чудовий приклад тому – маленька латинізована Словенія), Україна без зовнішнього тиску Московії могла б піти власним шляхом і обрати собі ту систему письма, яка б асоціювала її з Европою і була найбільш вигідною для неї не лише в геополітичному контексті, а також і в суто лінгвістичному.

Обговорення

Go top