Close
Exit

Вже майже вісім років українська мова має статус державної (на час написання статті – ред.), але ми досі не знаємо, як свої власні назви та, взагалі, українські слова, писати по-інтернаціональному, тобто латинськими літерами (проблему порушено давно, але досі не вирішено – ред.). І ця проблема виходить за рамки суто лінґвістичної. Це питання торкається мовної політики чи навіть політики взагалі.

Латинська графіка давно вже стала інтернаціональною системою письма, одним з основних засобів міжнародного спілкування. Згідно з міжнародними вимогами латинське написання всіх власних назв має повністю збігатися з написанням у мові-продуценті. Тобто німецьке прізвище Schiller або угорське Kováсs має таке ж написання в усіх інших принаймні європейських мовах, що користуються латинкою, воно трансплантується на іншомовний ґрунт без змін, та орфографії мови-реципієнта не підкорюється.

У випадку, якщо для мови-продуцента використовується власна система письма, відмінна від латинки, то в такому разі мають бути чіткі та однозначні правила відтворення національної системи письма латинкою. Тобто засобами латинської абетки має відображатися написання національною абеткою з ґарантією недвозначного відтворення ориґінального написання.

В цьому можна переконатися на прикладі Китаю чи Японії, де власні назви пишуться латинкою однаково незалежно від мови: Qindao(Циндао), Xiao-Qun (Сяо-Цун), Fujiyama (Фудзіяма) тощо. На карті Сербії місто Крушевац позначено як Kruševac, Мілошевича в усіх західних ґазетах подають як Milošević (кирилицею — Милошевић). Столиця Македонії подається англійською мовою як Skopje, а не як Skopyeчи Skopie.

І помилковою є думка, що ті народи, які не користуються латинкою, повинні передавати засобами латинської графіки не написання, а вимову своїх власних назв, пристосовуючи їх до конкретної мови. Бо згідно з міжнародними вимогами пріоритет повинен надаватися не практичній транскрипції, а транслітерації, тобто не вимові, а написанню.

Зараз у нас прийнято вважати, що українські власні назви повинні писатися так, аби їх могли прочитати за кордоном. Тобто, виходить, що правила передачі українських слів в англійській мові, затверджені спільно Мін’юстом та Інститутом української мови НАН України, поширюються лише на англійську мову, а інших мов вони не стосуються.

Супротивники єдиної української латинки (Інститут української мови Національної Академії Наук тощо) стверджують, що українці повинні турбуватися, як в інших країнах читатимуть українські власні назви належним чином. Але ж пристосування латинського написання власних назв до фонетичних та орфографічних особливостей конкретної мови суперечить міжнародним вимогам зберігати єдине латинське написання. Виходить, що цей документ теж суперечить світовим стандартам. Та, взагалі, тут напрошується риторичне питання: чому ніхто в світі не замислюється над тим, як їх власні назви читатимуть іноземці, а ми, виявляється, повинні турбуватися про це?

До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала цілком непогана система російської латинки, затверджена у 50-тi роки Академією наук СРСР [4]. Інша річ, що вона не мала практичного застосування, але це вже — із суто політичних міркувань.

Отже, в Україні також повинна бути прийнята власна система відтворення українських слів латинкою, яка б засобами латинської графіки демонструвала кириличне написання та ґарантувала недвозначне відтворення назад у кирилицю. Найкращою з таких систем української латинки на даний момент є система, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук (ТКПН) Київського університету імені Тараса Шевченка [1-3].

До речі, вона є компромісом між «англофілами» та «слов’янофілами», бо містить елементи й англійської письменної традиції (шиплячі приголосні там передаються на англійський манер), і західнослов’янської (літери «й» та «ц» там передаються, як у польській чи чеській мовах). Проте, незважаючи на такий компроміс, вона залишається цілісною системою, яка чітко й однозначно передає засобами латинки всі тонкощі українського правопису (див. таблицю). Та ще й ґарантує відновлення кириличного написання без будь-яких спотворень. А головне — пристосована до автоматичної конверсії туди й назад з допомогою комп’ютера. Бо автори тієї системи добре усвідомили, що компроміс компромісом, але є деякі межі, які переступати не можна. І серед тих меж можна насамперед назвати вимоги до транслітерації, сформульовані О.О.Реформатським [4]. По-перше, передавати латинкою треба написання, а не вимову. По-друге, кожній літері українського алфавіту має відповідати її латинський еквівалент. I, по-третє, має бути гарантія стовідсоткового відтворення кирилицею без будь-якої двозначності. Завдяки тому, що автори запропонованої системи з ТКПН намагалися взагалі уникнути вживання діакритичних знаків, ця система є незамінною в міжнародному телеграфі, в електронній пошті та в інших випадках, де не передбачені додаткові латинські літери з діакритичними знаками. Для уникнення двозначності розробники цієї системи насамперед позбавили літеру h самостійного значення і залишили за ній функцію свого роду діакритичного знаку. Отже літера Г в цій системі виглядає як GH. А літера Щ виглядає як SHH, бо це — літера SH з діакритичним знаком у вигляді допоміжної літери H. Даний момент викликав чимало дискусій, тому були пропозиції літеру Гзображувати однією літерою h, а літеру Х — як х. У такому разі вільні сполучення літер з літерою h відрізнятимуться від ліґатур за допомогою апострофа: sh проти s’h. Проте це питання ще дискутується.

Звичайно, система ТКПН не позбавлена деяких вад, але їх можна просто усунути. В усякому разі, на наш погляд, необхідно керуватися відомим китайським принципом: не має значення, якою буде кішка, важливо те, чи зможе вона ловити мишей. Отже, перефразовуючи її, можна сказати: не має значення, якою буде українська латинка. Головне — чи відповідатимуть засади її побудови та практичного застосування світовим вимогам.

В усякому разі, українська транслітерація повинна бути прийнята як загальнонаціональний універсальний стандарт, який повинен мати практичне застосування в усіх випадках вживання латинської графіки. Необхідно, насамперед, внести правила відтворення українських слів латинкою до нової редакції «Українського правопису» як окремий розділ.

Фактично український правопис повинен мати два обличчя — оригінальне (для власних потреб) та латинізоване (для міжнародного спілкування). Тому з цією системою необхідно ознайомити всіх громадян України (насамперед учнів шкіл та студентів) та світову громадськість.

Вивчення української латинки необхідно включити до курсу української мови у середній школі, а також до курсу ділової української мови у вищих навчальних закладах. Наші співвітчизники повинні навчитися правильно записувати українські слова латинкою.

Крім того, слід пам’ятати, що транслітерація призначена не лише для написання власних назв (наприклад, прізвищ у паспортах та посвідченнях водія), але й для латинізованого написання зв’язних текстів українською мовою (наприклад, у науковій літературі чи в бібліографії, у міжнародному телеграфі, в електронній пошті). Випадки застосування практичної транскрипції треба скоротити до мінімуму, а в офіційно-діловій документації, науковій літературі та в комп’ютерних банках даних її взагалі треба вилучити з ужитку.

Пересічного носія української мови слід раз і назавжди переконати, що власна латинська абетка — це один з атрибутів інтеґрації України в світове (насамперед, у європейське) співтовариство. Бо відкритість, цивілізованість суспільства, його інтеґрація до світової спільноти починається ось із таких маленьких дрібниць. Не випадково такі стандартизовані системи передачі національної писемності існують у багатьох країнах світу з нелатинською абеткою (Японія, Китай, Югославія, Македонія, Греція, Ізраїль тощо). Так само не випадково все більше народів світу бажають мати латинську абетку за основну систему письма (візьмемо, хоча б, ту ж саму Туреччину чи Малайзію, які перейшли на латинську абетку з арабської).

Тут, звичайно, йдеться не про повну відмову від нашої традиційної графіки на основі кирилиці. Бо ми кирилицю використовуємо вже понад тисячу років, вона повністю пристосована до особливостей слов’янської фонетики й тому немає підстав замінювати її латинкою повністю. Так само від своїх традиційних систем письма не збираються відмовлятися ані китайці, ані японці, ані араби. Але це зовсім не означає, що вони відмовляються від вживання латинської графіки взагалі й маскуються під латинописні народи та мови, спотворюючи своє власне обличчя на догоду якимось «старшим братам», чи просто народам «вищого ґатунку». Зараз фактично для кожної мови повинна бути створена латинізована абетка. Інша річ, для одних мов вона повинна використовуватися як основний алфавіт, а для інших — як допоміжний.

Тому безпідставними є думки типу: “Нащо нам латинка, якщо ми маємо кирилицю?”, чи “Ми не на Заході, в нас є інші традиції та стандарти!”, чи навіть “Ми не можемо користуватися латинкою, бо ми сповідуємо Православ’я!” (в останньому випадку твердження є особливо абсурдним хоча б через те, що православна Румунія та навіть мусульманські Албанія та Туреччина використовують латинку як основну систему письма). Всі ці хуторянські потуги тільки далі поглиблюватимуть штучну ізоляцію України від світової спільноти, і далі виховуватимуть комплекс меншовартості українців, які на догоду Америці чи Німеччині далі спотворюватимуть своє власне обличчя «тільки щоб нас правильно прочитали».

Чомусь західну людину не цікавить, як правильно прочитати іншомовну власну назву; їх більше цікавить НАПИСАННЯ, а не вимова. Все одно, ми не можемо примусити іноземців вимовляти наші власні назви так, як робимо це ми. Цього нам не вдасться, хочемо ми цього, чи не хочемо. Але рано чи пізно змушені будемо визнати міжнародні стандарти й змиритися з ними. Інакше нас і далі не сприйматимуть у світі всерйоз як цивілізовану державу. Настав час усвідомити, що пройшла пора, коли радянські національні стандарти створювалися всупереч міжнародним нормам. Маємо пам’ятати, що створюємо цю систему насамперед для себе. Іншим народам залишається тільки ознайомитися з нашою системою постфактум. А на Заході на більше й не претендують: там твердо знають, що українська латинка — це внутрішня справа самої України, їм у цю справу лізти не можна. Можна сперечатися скільки завгодно з приводу, скажімо, правопису літери Ґ: тут кожна зі сторін знайде свої вагомі аргументи, які неможливо спростувати, і кожна сторона по-своєму матиме рацію. Але стосовно української латинки двох правильних думок бути не може. Тут або ми визнаємо міжнародні вимоги, або не визнаємо, далі залишаючись винятком з правил. Тож, може, годі замикатися у власній шкаралупі?

 

ДОДАТКИ:

Система української латинки ТКПН

А — A Б — B В — V
Г — GH Ґ — G Д —D
Е — E Є — JE Ж — ZH
З — Z И — Y І — I
Ї — JI Й — J К — K
Л — L М —M Н —N
О — O П — P Р — R
С — S Т — T У — U
Ф — F Х — KH Ц — C
Ч — CH Ш — SH Щ — SHH
Ь — J Ю — JU Я — JA

Примітка: апостроф зберігає своє законне місце: burjak, але bur’jan.

 

Такий вигляд матиме латинське написання обласних центрів України за системою ТКПН:

Kyjiv, Ljviv, Ivano-Frankivsjk, Ternopilj, Uzhghorod, Chernivci, Lucjk, Rivne, Khmeljnycjkyj, Zhytomyr, Vinnycja, Odesa, Kherson, Mykolajiv, Symferopolj, Cherkasy, Kirovoghrad, Poltava, Zaporizhzhja, Kharkiv, Sumy, Chernighiv, Dnipropetrovsjk, Donecjk, Lughansjk.

 

  1. Білодід О.І., Корнілов М.Ю., Вакуленко О.М. Комп’ютерна проґрама ”Українська латиниця” // Проблеми української науково-технічної термінології. Тези доповідей 4-ї Міжнародної наукової конференції. — Львів: Вид-во Державного Університету ”Львівська політехніка”, 1996. — П. 75.
  2. Вакуленко O.M. Українська латинка: Відтворення без спотворення // Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. Міжнародна наукова конференція, Київ 7-8 грудня 1993 р, Доповіді та повідомлення. — К., 1995. — C.48-52.
  3. Вакуленко М.О. Про ”складні” проблеми українського правопису. — Київ, 1996.
  4. Реформатский A.A. Транслитерация русских текстов латинскими буквами // Вопросы языкознания. — 1960. — №5. — С.96-103.

Джерело

Обговорення

Go top