Close
Exit

Перетин державного кордону завжди містить у собі щось екстремальне. Хай там яким досвідчеnим буде мандріvник, навіть оzброївшись двоsтвольнyм карабіноm, сtраховим поліsом та соліdною syмою в міcцевіj валюtі для підkyпу польових kоманdирів і mісцеvих чиnоvниkів, наvіть виvchивши nапаm’ять tурисtичні bуkлеtи і zробивshу usі mоzhливі щеплеnnia, navіть mаюchy vіrnого prовідника-tуbільця j zaрезерvоvаnиj nоmеr u hотеlі «Уkраїnа» hоdі поzbuтися c’оgо radіsnого zбеnтежеnnя. Леdь усвіdоmлюваnого віdголоsку оповіdок sереdn’овічних mаndrівників про dивовиzhnі zеmлі, nаsелеnі kіnоцеfалаmи chy іsхіапоdами. Пrоеkt «Єvrопа bеz kоrdоnів», nеzваzhаjuchy na bеzsumnівnі zruchnоstі, zmusyв mеshkаnціv Starogo svitu vyrushaty za podibnymy prygodamy u viddaleni i vkraj ekzotychni miscia, prymirom, na sxidnyj kordon Jevrosojuzu.

Приблизно такий шок переживає типовий західний турист, потрапляючи в зону кириличної писемності, або, якщо без абстрактних формулювань, в Україну. Потенційні туристи зі сходу до уваги не беруться, але що ви хочете — латинська графіка як-не-як незаперечний атрибут глобалізації. Візуальна відмінність латинки та кирилиці породжує дискомфорт і певну розгубленість. Хоча слід визнати, наведений приклад усе ж недосконалий для нашої країни, в якій навіть за часів холодної війни до шкільного курсу входило вивчення однієї з європейських мов. На знанні мов це суттєво не позначалося, однак призвичаїло до латинки, навіть наділило її певними перевагами над кирилицею — згадаймо хоч магічну формулу «made in…».

Коли йдеться про сьогодення, ледве чи можна не погодитись із твердженням, що наразі латинка присутня в нашому повсякденні, хай і не на рівних правах із кирилицею, але й не настільки марґінально як, скажімо, ієрогліфічне чи арабське письмо. Мало того, фонова присутність латинки стала чимось звичним і не привертає особливої уваги, якщо не трапляється якихось особливих пригод. Як-от один добре відомий вам загальноєвропейський пісенний конкурс.

З тієї нагоди навесні до нашої романтичної країни приїхала чимала кількість згаданих вище типових західних туристів. І, мабуть, з метою забезпечити їм якнайкомфортніше перебування, латинка тимчасово набула в столиці привілейованого статусу. Автор статті, маючи щасливу нагоду перебувати на той час у Києві, з цікавістю спостерігав, як протягом місяця латинка з’являлася на білбордах, інформаційних наметах, вказівниках і оголошеннях. У деяких сферах, як-от у метрополітені, почасти з’являлась ілюзія паралельного існування двох графічних систем. Але якщо рекламні оголошення й білборди рясніли коректно англійськими welcome, то схема ліній підземки традиційно пропонувала не набір Independence Square чи Place de l’independаnce, а Maidan Nezaleznosti.

Такі спостереження не могли не відновити в пам’яті дискусію кількарічної давнини про запровадження української латинки. Власне, дискусія була не те що млява, але відверто програвала в популярності новій редакції правопису — вочевидь, громадськість сприйняла ідею як цілковиту авантюру. Тож, замість вольового рішення екс-президента, яке (цілком у радянському дусі) поклало край будь-яким правописним суперечкам, розмови про запровадження латинки зійшли на пси, так і не дійшовши до конкретних висновків чи рекомендацій.

Утім, як бачимо, проблема «бодай часткового запровадження української латинки», що не знайшла свого розв’язання на рівні теорії, була легко вирішена зусиллями міської адміністрації та рекламних компаній. А це свідчить щонайменше про те, що розмови про неї не були цілковитою спекуляцією.

Дискусія про літери

Для того, щоб зрозуміти суть цієї дискусії, треба знати про неї дві речі. По-перше, розпочалася вона в Галичині. По-друге, впродовж усього її перебігу вона радше нагадувала (довкола) мистецький проект, аніж академічну полеміку.

Власне, тема української латинки виокремилась із набагато потужнішого (і популярнішого) дискурсу «незалежної (автономної) Галичини» з його показною проєвропейськістю та ностальгією за Австро-Угорською імперією.

Батьком авантюрного проекту можна сміливо назвати популярного львівського художника Володимира Костирка, який своїм прикладом чудово ілюструє тезу, що для того, щоб бути успішним художником, мало вміти добре малювати, для цього слід власну творчість перетворити на затяжний перформенс (чи «проект», як вам більше подобається).

Проект Костирка передбачав цілковите переведення української мови на латинську графіку, що сам художник успішно практикує у своїх роботах і публікаціях у пресі.

За головний недолік кирилиці правила її належність до російського культурного поля, а звідси — неможливість уникнути русифікації й домінування «азійського» менталітету. На противагу цьому латинка мала стати гарантією неминучості європейського вибору як не України, то бодай Галичини. Плюс до того вона не лише б наблизила українців до Європи, а й сприяла тому, що нас краще б розуміли самі європейці. Відтак обговорення перейшло на більш фаховий рівень, більш-менш розлогі дискусійні матеріали подавали львівський культурологічний часопис «Ї» та київська «Критика».

А українська латинка, окрім духовно-світоглядного аспекту, віднайшла ще один аргумент на свою користь — у сфері інформаційних технологій.

Латинська графіка мусила б нарешті зняти проблеми із використанням української мови як мови зберігання та обробки інформації: неадекватне відображення кирилиці в листах електронної пошти, проблеми із пошуком українських книжок у західних бібліотеках та стандарт транслітерації для sms-повідомлень (на той час мобільні телефони вперто не визнавали кирилицю).

На певний час тема захопила інтернет-користувачів: принаймні на кількох форумах точилося доволі жваве й досить кваліфіковане обговорення.

Варто зазначити, що впродовж перебігу дискусії до неї не виявляли особливої уваги професійні мовознавці. Коло її учасників — чи просто зацікавлених осіб — можна було окреслити розмитим терміном «богема», що включав у себе журналістів, письменників, критиків, митців.

Та й, власне, аргументи на користь латинки належали радше до геополітики чи інформаційних технологій (поле культурного впливу Росії (Європи); адекватне відображення електронного українського тексту), аніж до лінгвістики (доцільність латинки для більш адекватного відтворення української фонетики). Що й зрозуміло. У разі використання латинської абетки й дотримання принципу «один звук — одна літера» неминуче використання діакритичних знаків, насамперед — для шиплячих і свистячих звуків (ч — c). Саме таким варіантом абетки послуговувались «Ї» та «Поступ», уміщуючи публікації латинкою. Але така латинка не є ані зрозумілою без перекладу західноєвропейцям, ані зручною для e-mail листування. Натомість, якщо уникати діакритичних знаків (ч — ch), невиправдано зростає кількість літер у словах (ш — sh, щ — sch).

Як воно було

Апелювання до спроб латинізувати українську графіку в минулому, разом із прикладом інших мов, що таки перейшли на латинку (молдавської, азербайджанської, турецької тощо) відігравало особливу роль у виступах прихильників латинки. Ці аргументи мали засвідчити легітимність усього проекту, довести, що він не є авантюрою.

І справді, українська латинка має історичні прецеденти. Що й не дивно, якщо оглянути всі пригоди, котрі колись траплялися з нашим правописом. Щоправда, слід урахувати ще й суспільний і культурний контекст, у якому ці спроби мали місце.

Припадають ці події днів давноминулих на середину дев’ятнадцятого сторіччя, до того ж охоплюють лише територію України, що перебувала в складі Австро-Угорської імперії. Питання про правопис на той час більшість авторів та видань розв’язували подібно до питання стилю: кожен міг дотримуватися власного варіанта орфографії. Але, незважаючи на численність варіантів орфографії, по суті відбувалося протистояння між двома принципами, покладеними в основу правопису: історико-етимологічним та фонетичним.

Історико-етимологічний правопис, що передбачав позначення звуків на письмі залежно від їхнього походження, був пов’язаний із давньою кирилицею (що включала такі літери, як «от», «зело», «юс великий», «юс малий» тощо, а також надрядкові знаки). Такі орфографія і графіка були незручними й переускладненими, а переобтяжена зайвими знаками абетка не була пристосована до реально існуючої фонетичної системи.

Йому протистояв безперечно прогресивний фонетичний принцип («як чую — так і пишу»), який потребував іншої графіки, ніж традиційна кирилиця. Цією графікою став згодом так званий «гражданський алфавіт», що з’явився в результаті російської реформи письма 1708—1710 років і являв собою «полегшений» варіант традиційної кирилиці, з якого було усунуто більшість зайвих літер.

Протягом вісімнадцятого сторіччя «гражданський шрифт» поширився у Східній Україні й відтак почав проникати в Західну.

Таким чином критичні випади тодішніх прихильників ідеї латинізації української (точніше — західноукраїнської) писемності адресувалися саме традиційній кирилиці, безумовно застарілій і незручній. Це повною, мірою стосується Йосипа Лозинського, автора чи не найбільш відомого проекту. У своїй «Граматиці малоруської мови» (1846 р.) він вказував на непридатність кирилиці для книжок, написаних народною мовою, для яких найзручнішим може бути латинське письмо, а в крайньому разі — «гражданський алфавіт».

Не слід забувати й того, що стаття Лозинського у польському журналі «Розмаїтість» за 1834 рік, у якій він уперше виклав свій проект, мала назву «Про впровадження польського абецадла до руського письменства», себто йшлося не про якусь абстрактну латинку, а саме про її польський варіант. Можна сказати, за своєю суттю проект Лозинського був подібний до «методу Гулака-Артемовського», що використовувався у східноукраїнській періодиці початку дев’ятнадцятого сторіччя й вимагав передавати звуки української мови російськими літерами. В обох випадках маємо справу з погано дослідженими фонетикою й артикуляційно-акустичними особливостями українських звуків, що змушує послуговуватися графікою панівної мови.

Проект Лозинського викликав численні заперечення — і теоретичного, і практичного характеру, як, скажімо, альманах «Русалка Дністровая», що вийшов «гражданським шрифтом» на основі фонетичного правопису. У підсумку це змусило самого Лозинського відмовитися від своєї ідеї.

Єдину ж реальну спробу впровадити латинку адміністративним шляхом у 1859 році можна цілком слушно зарахувати до політичних проектів. Її автор Йозеф Їречек, чех за національністю, обіймав посаду секретаря австрійського міністерства віросповідань і наук. Того ж року проект наразився на численні протести, що змусило міністерство остаточно від нього відмовитися.

Графіка як епатаж

Утім, це не означало, що українська латинка зникла. 1861 року ідею запровадження латинської азбуки в її чеському варіанті висунув А. Кобилянський, а в західноукраїнській періодиці українська латинка існувала принаймні до кінця дев’ятнадцятого сторіччя (відомо, що в 1897 році у Львові латинкою виходила газета «Робітник»). До того ж склад кириличної абетки не був сталим, приміром, правопис женевських видань М. Драгоманова (т.зв. драгоманівка) містив літеру «j». Але реальна можливість запровадити латинську азбуку зникла, тож інтерес до неї поступово згасав.

У Східній Україні, де подібні ідеї ніколи не були популярними, на початку двадцятого сторіччя остаточно сформовуються українська абетка й графіка у їхньому сучасному вигляді.

Латинка остаточно вийшла зі сфери лінгвістики (та політики). Однак вона зберігала потенціал для входження у сферу мистецтва. Часткове її використання — поряд із кирилицею — змушує по-іншому сприймати саму графічну складову слова. Паралельне вживання кириличної і латинської графіки в одному тексті порушує сталі механізми сприйняття й робить латинку неоціненною для епатажного використання.

Тож не слід дивуватися, що вповні епатажні можливості латинки оцінили визнані майстри провокацій — футуристи. Саме завдяки їхнім експериментам українська латинка ввійшла до сфери мистецтва.

Сама назва заснованого Семенком видавництва «Ґольфштром» паралельно вживалась у кирилиці та латиниці («Golfstrom»). Обкладинка ж виданого у 1922 році «Семафора в майбутнє», поруч із дрібним написом кирилицею, містила величезний транслітерований латиницею заголовок «Semafor u majbutn’є. Aparat panfuturystiv». На сторінках «Семафора» паралельно існували кирилиця та доволі незвична латинка (Шкурупій — Wkurupij, Ірчан — Irxan, західний — zaqidnyj). Здається, саме футуристам першим спало на думку передавати літеру «ш» через «w» — з огляду на їхню візуальну подібність.

Активно послуговувався латинкою й Ґео Шкурупій у своїй першій збірці «Психетози». Деякі вірші Шкурупія (як-от «Avtoportret») існують лише в латинському варіанті.

Нова doba

Можна констатувати, що новочасні літературні експерименти з українською латинкою (від «Latynky» Андрія Бондаря до ксероксних копій текстів житомирської мистецької гільдії «Nеабищо») мають більше спільного з виступами футуристів, аніж із проектом Йосипа Лозинського, а перенасичена діакритичними знаками латинка в «Поступі» та «Ї» є відголоском невпорядкованого вживання латинки в західноукраїнській періодиці кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

Однак прагматичні аргументи на користь латинізації української абетки мають цілком іншу природу. Вони пов’язані з домінантним статусом латинської графіки у глобальному світі й у сфері інформаційних технологій. Щоправда, непридатність кирилиці для інформаційних систем є радше міфом — згадаймо хоча б, як утратив сенс аргумент про необхідність латинки для sms-повідомлень із появою мобільних телефонів, що читають кирилицю.

Та й необхідність латинки для поліпшення самопочуття тих-таки туристів теж не видається нагальною: для західноєвропейців, що не знають української, однаково незрозумілими будуть і «Ласкаво просимо!», і «Laskavo prosymo!»

Власне, відверта нерозбірливість в аргументах прихильників і противників української латинки завадила розмежувати саму дискусію на дві теми: запровадження латинської графіки замість/парелельно із кириличною і необхідність встановити єдиний стандарт транслітерації. Проблема вкрай важлива — і не так задля зручності електронного листування й читання sms, як для адекватного перекладу власних назв.

Транслітерація серйозно і по-українськи

Невнормованість транслітерації наразі є причиною існування міст-близнюків на зразок Lviv / Lvov / L’viv, плутанини з прізвищами у закордонних паспортах (скажімо, Yuryy — це Юрій, Юри чи Юрі?) та незручностей із пошуком книжок українською в каталогах закордонних бібліотек, кожна з яких має власну модель транслітерації кириличних назв.

Питання адекватного відтворення іншомовних власних назв є проблематичним не лише для України. Як досягти однозначної впізнаваності назви незалежно від мови? Прогресивна світова практика вирішує це просто: потрібно зберігати написання слова як воно є в мові, з якої це слово походить. А вже читати назви кожен може по-своєму: скажімо, англієць, найімовірніше, прочитає Paris як «періс», француз як «парі», однак графічний склад слова є незмінним, що гарантує, що в обох випадках ідеться про те саме місто. Цей механізм підкріплений двома резолюціями ООН «Про зменшення кількості екзонімів» та «Про перевагу національних офіційних форм географічних назв».

Правду кажучи, практика надзвичайно зручна — з огляду на те, що все одно не вдалося б досягти ідентичного прочитання назв у різних мовах, зважаючи на відмінності фонетичних структур і правил читання.

Однак усе це годиться для латинської графіки. Що ж до кириличних мов, то зазвичай використовують власні назви, транслітеровані за чинними в цих мовах стандартами транслітерації. Що б, здавалося, простіше, якщо такий стандарт є. Один-єдиний. Наразі в Україні можна вважати чинними щонайменше три стандарти, які, зрозуміло, різняться між собою.

По-перше, це «Правила відтворення українських власних назв засобами англійської мови», закріплені рішенням Української комісії з питань правничої термінології 19 квітня 1996 року. Саме він висить на сайті Верховної Ради — куди б, здавалося, офіційніше. Однак відкрити документ можна, лише набравши в командному рядку браузера адресу http://rada.kiev.ua/translit.htm — бо ж посилання на нього немає ні на першій сторінці, ні будь-де на самому сайті. Основна претензія до правил — вони пропонують не транслітерацію засобами латинської графіки загалом, а саме на англійську мову (англомовний варіант назви документа красномовніший: «Ukrainian—English transliteration table»). Про недоречність прив’язки до конкретної мови (хай навіть такої популярної) вже згадувалося вище: домогтися того, щоб кожен іноземець міг прочитати власні назви так, як вони звучать українською, — неможливо, хіба що записати їх міжнародним фонетичним алфавітом і змусити туристів його вивчити. Приміром, Cherkasy француз найімовірніше прочитає як «шеркасі» (з наголосом на останньому складі). Звукове значення літер і їх сполучень слід добирати з огляду на доцільність, а не їхнє звучання в тій чи іншій мові.

Однак цим недоліки правил не обмежуються: у «спрощеному варіанті» вони не мають позначення м’якості, йотація на початку слів позначається літерою «Y», в інших позиціях — літерою «і», так що Юрій перетворюється на Yurii. Незручність очевидна.

Однак, окрім згаданих правил, маємо ще два успадковані від радянських часів міжнародні стандарти: ISO 9:1995 — «Транслітерація кириличних символів у латинські — Слов’янські і не слов’янські мови» та міждержавний транслітераційний стандарт ГОСТ 16876-71. Як видно з назв, стосуються вони не лише української, а всіх кириличних мов.

Стандарти схожі між собою, ГОСТ містить два варіанти — один з використанням діакритичних знаків, другий без них. Є знаки пом’якшення, йотація передається літерою «J», наш знайомий Юрій нарешті стає Jurij. Щоправда, є й недоліки, скажімо, літери «и» та «і» позначаються однаково: «і». Втім, загалом обидва стандарти видаються досить зручними, якщо внести в них певні корективи, тож незрозуміло, навіщо було винаходити велосипед із англійською транслітерацією.

Нарешті, існує проект ДСТУ «Кирилично-латинська транслітерація українських назв і текстів», розроблений спільними зусиллями Інституту фундаментальних досліджень, Української наукової асоціації та Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології. Проект дуже вдалий, транслітерація відбувається без використання діакритичних знаків, «и» передається через «y», йотація через «j», розрізняються «г» та «ґ» тощо. Однак із не відомих науці міркувань проект і досі лишається проектом.

Прикінцеві положення

Можна підсумувати, що ситуація з українською латинкою дещо складніша, ніж це можна припустити з першого погляду — адже маються на увазі різні речі, коли йдеться про використання латинки у сфері мистецьких експериментів чи в закордонних паспортах. Немає сумніву, що повне переведення української графіки на латинку належить або до історичних подій або до філологічних забавок. Натомість установити єдиний стандарт транслітерації — потреба цілком реальна, задоволення якої нарешті поклало б край плутанині.

Мало того, доцільно було б включити офіційну таблицю транслітерації до правопису, аби уникнути непорозумінь у майбутньому. І так само немає сумніву, що латинка функціонуватиме в (довкола) мистецькому середовищі — як мінімум, у літературі та графічному дизайні — доти, доки не зникне мода на неї.

Джерело

Обговорення

Go top