Close
Exit

До азбучної заверюхи 1859 р.

 

Ім’я Йосефа Їречка (1825-1889), визначного чеського вченого, політика й діяча партії чеських консерватистів 50-70 pp. XIX ст. – тісно в’яжеться з т. зв. азбучною заверюхою в Галичині 1859 р.

Перебіг справи відомий.

 

Австрійський уряд, за намовою тодішнього намісника Галичини гр. Аґенора Ґолуховського, задумав припинити в українських краях (Галичина, Буковина й північно-східня Угорщина) вплив російської мови, що, на його погляд, загрожувала, австрійській державі, й, добачаючи велику причину цього впливу в спільному з росіянами кирилицькому письмі і ще більш у історичному правописі, що назверх робив обидві мови однаковими – рішився завести в українських школах латиницю.

 

Власне, на такий радикальний крок зважувався галицький намісник, що доносами про москвофільство в Галичині промощував полякам шлях до регабілітації в очах австрійського уряду за їх революційні виступи, щоб ізгодом могли поляки зовсім заволодіти цілою Галичиною. То й, улягаючи намовам галицького намісника, тодішній міністер освіти Лев Леопольд гр. Тун пішов на цей крок, хоч до цілої справи підходив дуже обережно.

 

Латиницю в цих абсолютистичних часах можна було провести шляхом звичайного декрету. Але міністер вибрав иншу дорогу, про неї мала вирішити комісія, що її склад запропонував намісник: визначні українські діячі, два німецькі львівські урядовці намісництва, сам намісник і референт міністерства шкільництва. А на референта визначив гр. Тун – Їречка.

 

Їречкові, урядовцеві міністерства освіти в Відні, хоч із освіти правникові, діставалися не вперше від міністра доручення, зв’язані з філологією: то 1854 р. „horempadem” довелося студіювати старослов’янську мову для пізнання літургічних сербських книг1, то вчитися всіх мов австрійської держави як укладчикові шкільних книжок слов’янськими мовами2. А взимі 1858 р. він дістав доручення зайнятися студіями української мови3. Хоч Їречек уважав себе в справах мови за дилетанта4, то проте все виявляв великі лінґвістичні інтереси, які могли в ньому підтримувати родинні відносини (зять Шафарика) та знайомство з Мікльосічем (від 1853)5, не кажучи вже про зносини з чеськими філологами (Гатталя). Не диво, що до доручення міністра він поставився дуже поважно, перестудіював усю тодішню українську граматичну літературу описову (Лучкай, Й. Левицький, Й. Лозинський, Я. Головацький) і порівняльну (Мікльосіч)6 та, беручи практичні лекції української мови в Богдана Дідицького7, міг якнайкраще виступити в Комісії референтом у справі живої української мови. А вибрано його на референта ще й тому, що коли б, мовляв, „це доручення дістав був який поляк, то серед тодішніх обставин голосно заговорили б були про наміри польонізації; а приділило б було міністерство цю роботу якому українцеві, то пішла б думка, що він поляками підкуплений. А на Їречка, чеха, що не був емісаром ніякої партії, а просто делеґатом цісарського уряду, такого підозріння ніхто кинути не міг”…8.

 

Що австрійський уряд носився з плянами ввести латиницю до українських шкільних підручників у Галичині, про те у краю знали й говорили вже два роки перед утворенням Комісії9. Але, видко, звісток, що про це доходили, ніхто поважно не брав, і ціла акція з 1859 р. немало заскочила тодішніх українських діячів і в Галичині, і в Відні. Мабуть, уряд думав приготовити потрохи українське громадянство про свій намір через поета М. Устияновича, що з початком 1859 р. був у власних справах у Відні, бачився з гр. Ґолуховським і, здається, за обіцянку дістати парохію, написав був до віденського „Вѣстника” про користь латиниці для українського письменства, та редактор Вислобоцький цієї статті не прийняв10. Але так узагалі й уряд цілу справу оповивав чогось якоюсь таємницею. І Їречек чомусь уважав за відповідне (ще в лютому 1859 р.) цілу справу поки що замовчувати навіть перед Шафариком, своїм тестем11. І віденські українці, й то близькі до міністеріяльних кол (напр., радник міністерства освіти в справі шкільних українських книг Гр. Шашкевич, або редактор напівофіціяльного „Вістника” Вислобоцький) до останньої хвилини не знали нічого про наміри уряду12. І Їречків „Vorschlag”13 друкувався якось тайкома, й як і вийшов із друку з початком травня 1859 р., то до продажу не пішов, а тільки його роздавали „приватнымъ довѣренымъ лицамъ”14. Ще більше. Вихід із друку брошури Дідицького – з приводу появи віршів Венґлінського польською латинкою15 – брошури проти латиниці в українському письменстві16 (брошура вийшла майже рівночасно з Їречковим проєктом), мав викликати велике обурення в Їречка на Дідицького за те, що, мовляв, Дідицький свойому учневі нічого про свою працю не сказав17. Крім того, в цілій акції видко якийсь великий, як у всіх реформах того часу, поспіх. Межи Львовом та Віднем іде безнастанне листування. Вже 8 травня виходить розпорядок міністерства (ч. 637/CLM) про назначення Комісії, і вже 15 травня (ч. 2668/Pr.) президія галицького намісництва розсилає назначеним членам Комісії18 писемні запросини на перше її засідання, – на день 30 травня 1859 р. в 12 год. дня в будинку намісництва, при чому кожний учасник діставав Їречкове „пропам’ятне письмо”, себто, його „Vorschlag”19; головою Комісії мав бути сам намісник, граф Ґолуховський. Цей поспіх можна собі пояснити хіба тим, що уряд задумував уже з вереснем нового шк. р. 1859/60 ввести нові шкільні книжки, виготовлені правописом (і азбукою), ухваленим Комісією. Через те й дискусія крутилася часто коло потреб школи20, і зі становища школи доводилося й Їречкові мотивувати потребу переходу на латиницю21.

 

Комісія відбула чотири засідання (30/V, від 12-4 год. сполудня; 2/VI; 6/ VI; 8/VI), а щоб довгими дискусіями справи не затягати, утворено на першому засіданні комітет22 із 5 членів (Їречек, Черкавський, Малиновський, Головацький, Лозинський), що відбув, між засіданнями комісії, чотири сходини23 (31/V; 1/VI; 4/VI; 7/VI) і, власне, проробив усю лінґвістичну працю комісії. Коли на першому засіданні Комісії більшість членів-українців, навіть колишній пропаґатор латиниці, Лозинський, висловилася проти латинського письма, члени-німці й дехто з українців (Полянський) стояли за обидві азбуки, а то німці виявили себе некомпетентними, і тільки один українець (Черкавський) заявився за латиницею24 (на останньому засіданні переведено голосування ще раз, і до думки німців пристав іще один українець, Яновський) – Їречкової системи латиниці комісія вже й не розбирала, а прийняла на останньому засіданні 8/VI (укладений на комітеті) зреформований правопис на засадах кирилиці, правопис, що вже на перше око відрізняв українську мову від церковнослов’янської та російської25. Правопис затвердило міністерство освіти розпорядком із 25/VII 18-59 (ч. 959/CUM), президія львівського намісництва розіслала його розпорядком із 4/VIII. 1859 (ч. 4665 Рг.) єпископським ординаріятам, оповістила його в урядовій bemberger Zeitung із 11/VIII 1859 , ч. 182, а львівська консисторія курендою з 30/VIII. 1859 (ч. 157) подала його до відома школам і духівництву. Але ж проти нової ортографії піднялося українське громадянство, поборювали його й члени Комісії, що її ухвалювали26; не встигла вона ввійти й до шкільних підручників і, крім уряду, цим правописом не користувавсь ніхто27. На скарги нового митрополита Григорія Яхимовича28 до цісаря австрійський уряд розпорядком із 13/III 1861 р. (ч. 1476) справу мови та правопису полишав українцям самим і відкликав усі розпорядки щодо заведення ухваленого Комісією правопису з участю Їречка розпорядком з 2I/IV 1861 р. (ч. 3297)29 – велика „азбучна заверюха” („азбучна тяганина”, як її зве Ом. Огоновський30) розвіялась, „азбучна війна”, як її називає Франко, закінчилась … на велику шкоду, на наш погляд, для ясности поглядів на народню мову в Галичині та на її ролю в літературі…

 

Бо і справді. Чи варто було – зі становища самостійности української мови – тішитися з Головацьким31, що уряд зреформовану кирилицю зніс? Із тим самим Головацьким, що 1859 р. хоч нещиро, а проте боронив самостійности української мови й до цього зреформованого правопису приклав свою руку, голосуючи за ним на Комісії? Чи з історичного погляду варто було вживати так багато зусиль, щоб повалити хоч не своє, а проте, з погляду самостійности української мови, таке корисне діло з 1859 р.? І чи Їречкова латиниця й його становище в справі української мови не заслуговували на об’єктивніший оцін? Чи, справді, діяв він тільки як сліпий виконавець волі свойого зверхника, чи не було тут певних переконань32, що виросли з глибоких студій українщини?

 

Такі питання, не вияснені досі, насуваються мимоволі, й на них має дати відповідь, по змозі, ця праця. А то до цілої азбучної заверюхи в нас підходили досі з погляду загально-національно-політичних інтересів українського народу в Галичині, і з цього погляду освітлює її публікація Я. Головацького „Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage in Galizien”, Львів, 1861, оголошена друком зараз після того, як заверюха вщухла, з тодішніми почуттями та поглядами, під свіжим вражінням того, що „Treue führt zum Siege”33, та на основі тільки відомих тоді матеріалів. Таке саме освітлення дає справі й праця Ів. Франка „Азбучна війна в Галичині” (Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, Львів, 1913, т. CXIV, ст. 81-116; CXV, ст. 131-153; CXVI, ст. 87-125), де використана й публікація Головацького, й нові матеріяли, надруковані Франком у VIII т. „Українсько-руського Архіву” (Львів, 1912; деякі матеріяли передруковані тут ізі збірника Головацького та з недоступної тепер ширшому загалові „Lemberger Zeitung”), і праця Броніслава Лозінського про діяльність тодішнього галицького намісника гр. Аґенора Ґолуховського („Agenor hrabia Gołuchówski w pierwszym okresie rządów swoich”, Львів, 1901). Участі Їречковій у „війні азбучній” присвячує Франко VI. (CXVI, ст. 87-96) та VII (ibidem, ст. 118-125) розділ – але ж на його акції в справі мови він спиняється мало, звукові прикмети української мови, що на них Їречек будував усю свою працю, він пропускає, не розбирає ні системи латиниці, ні зреформованої кирилиці, вдоволяючись тільки невеличкою похвальною заміткою про латиницю (op. cit., ст. 96; те саме в Укр.-русь. Арх., VIII, ст. XVI). Франка цікавила справа з погляду національно-політичного, те, „яке значінє міг мати сей проєкт для Галичини і спеціяльно для Русинів” (ibidem), і тим-то він так багацько місця присвячує (ст. 112-118) брошурі Дідицького, з її такою невдалою з лінґвістичного боку арґументацією, але ж написаній із почуттєвого боку сильно,-й воно не диво, бо Дідицький, як уся тодішня українська інтеліґенція, не без причини, добачував у заведенні латинської азбуки, хоч і не в польськім одягу, велику небезпеку для української народности в Галичині. А тимчасом головна справа була не в азбуці, а в мові, народній мові, що їй у 50 pp. XIX ст. грозив повний занепад, тільки, серед повної дезорієнтації в справах мови, цього ніхто не бачив… А що Їречек був у цілій акції з 1859 р. осередньою особою, що він був автором проєкту латиниці, то йому довелося за все поплатитися: вся ненависть спала на його особу34, він ув очах тодішніх українців став виновником „атентату” на народні святощі, на азбуку… А отже вже об’єктивний розбір Їречкового „Vorschlag-y” не давав права так на нього дивитися. У світлі ж нових матеріялів із Їречкового архіву в Національному Музеї в Празі35, матеріялів, на які довелося наскочити в пошуках за джерелами Їречкової латиниці – виходить той утертий у нас образ Їречка зовсім необ’єктивним і для його особи – кривдним. Погляд, що, мовляв, „віденський урядник в азбучній війні 1859 відіграв визначну, хоч не дуже почесну ролю” (Франко, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. IV), той погляд треба спростувати і вже щонайменше піддати його повній ревізії…

 

Матеріяли це такі:

 

1. Denník Lvovské cesty 1859 – записник, оправлений у темно-синю шкіру, з цівочкою на олівець, формату 8×14; сторінки ненумеровані, але ж записано всіх 38 сторінок (нумерація сторінок моя); записи чорнилом, нашвидку, по-чеському, деякі німецькі вклади; на 1 листочку, зліпленому з форзацом, списані один за одним дні побуту ві Львові: 1 středa, 2 čtv., З patek, 4 sob., 5 neděle, 6 pondělí, 7 úterý, 8 středa, 9 čtvrtek, 10 patek, 11 sobota, 12 neděle, 13 pondělí; 7 цього „Dennik”-a зроблено

 

2. Реферат із подорожі до Львова по-німецькому (напис на документі:Jireček Josef, Cesta do Haliče 1859, архівний знак 14 K 46) для гр. Туна, переданий йому 6 липня, 1859, під ч. 957 – 16 S аркушевих сторінок;

 

3. Bericht des Ministerial – Secretärs Jos. Jireček über den Erfolg der in Lemberg angesetzten Commission zur Regelung der ruthenischen Schreibweise – з датою: Wien, 20 Juni, 1859: 14 аркушів, із них 25 сторінок записаних, на 26 ст. – 2½ рядка, 27 – порожня, 28 – т. зв. рубрум; сторінки записані до половини, як це був звичай; концепт із поправками (архівний знак 14 L 51); в додатку до нього

 

а) німецький протокол із першого засідання комісії (Sitzung am 30 Mai) – 6 сторінок аркушевих;

 

б) Ansprache des M.S.Jireček in der am 30 Mai gehaltenen ersten Commissionssitzung – 4 сторінки аркушеві;

 

в) Erwiederung des M. S. Jireček auf die Auslassungen in dem Votum des Domkustos Kuziemski36– 14 сторінок аркушевих;

 

4. Jireček Josef, Lvu hraběti Thunovi německé podani o rusínskych poměrech, – з 2 липня 1859 (архівний знак 14 L 51) два реферати того самого змісту, один начорно, другий переписаний – 17 сторінок записаного аркушевого паперу; той, що начисто, зішитий чорно-жовтою ниткою37.

 

Крім цього, в Їречковім архіві є літографована відповідь на Їречків Vorschlag М. Куземського та ще відповідь М. Малиновського з 30 травня, 1859, теж літографована38. Обидві відповіді, як видко зі значків червоним олівцем, Їречек дуже докладно простудіював; на доповідь Куземського він відповідав (див. Erwiederung), про реферат Малиновського висловився з великим признанням39.

 

Ізі звідомлення гр. Туйові виходить, що Їречкова подорож до Львова не обмежувалася справою азбуки та правопису, а що він мав „dle rozkazu ve Lvově se zorientovat”40, тим-то він і робив щоденні записи, щоб нічого не забути і здати звідомлення міністрові про українські відносини в Галичині. З цього погляду це звідомлення й самі денники дуже цікаві. Вони дають пояснення багатьох справ, про які ми не знали, або знали мало, а деякі Їречкові пропозиції в цьому звідомленні були просто відповіддю на домагання гр. Ґолуховського, про які згадує у своїй праці Франко41.

 

Але ж поклавши собі натепер завдання вияснити ролю Їречка тільки в справі розвитку української літературної мови та його заходи в справі правопису, ми в додатку друкуємо лишень 3 документ із його додатками, а 1, 2 та 4 використовуємо, наскілько в них порушуються ці справи. Всі вони, враз із відповідною розвідкою, друкуються деінде…

 

Нас цікавлять такі питання:

 

1. Акція з 1859 р. з погляду на справу розвитку української літературної мови в Галичині;

 

2. Система Їречкової латиниці та зреформованої 1859 р. кирилиці (какографії);

 

3. Їречек – і українська мова взагалі.

 

 

1.

 

Всі реформи в часах абсолютизму (1856-1860) австрійський уряд проводив із великим поквапом та настрімголов. А що при переводжуванні реформ не було ніякої співучасти громадянства, всі ці реформи викликуваливражіння насили. Їх часто перемінювали або проголошували за тимчасові, тим-то ніхто не вірив у те, що вони серйозні та що надовго утримаються42. Так воно було і з задуманою реформою українського письма 1859 р. Її теж прийняли за „насиліє”43, за Gewaltstreich44, атентат45, навіть за Todesstoss46, і, через публікацію Головацького (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage), такий погляд увійшов у літературу та зробився загальним47… Коли б справа залежала була виключно від галицького намісника, латиницю були б завели просто шляхом розпорядку. Але Відень був обережний. І тут Їречкові матеріяли вносять инше світло в цілу справу, ніж як у нас думалося досі, і в цьому світлі инакшою виходить роля й самого Їречка. Правда, не все ще ясне, ще треба б вигребти багато з віденських та львівських архівів48, бо не думаємо, щоб, напр., львівські матеріяли зовсім уже використав Броніслав Лозінський49. Та й так, узагалі, цікаво подивитися на цілу акцію з погляду тих, що її вели, а не тільки з тодішнього українського становища.

 

Передусім поміж Віднем і Львовом не було згоди щодо негайного введення латиниці. Гр. Тун від самого початку цієї акції хитався, боячись заворушень50, і в довірочному листі до Ґолуховського, висланому до Львова перед Їречковим приїздом, наказував галицькому намісникові обережність. Очевидячки, що відповідні інструкції дістав від міністра й Їречек. Тим-то й зрозуміла нехіть Ґолуховського, що виявилася при першій зустрічі з Їречком у Львові такими словами на адресу міністра: „Спершу скаче обидвома ногами в воду, а потім витягає звідтіль одну по одній. Stet pro ratione voluntas!.. Спершу каже працювати мені та вам, а опісля нараз усе залишити (bei Seite legen). Питати духівництва! Тут ми й довідуємось гарних речей (was rechtes). Народ уважає все, що йде від уряду, за добре; з того боку немає чого страхатися якогось опору. А попи підтакують один одному51) (beten einer dem anderen nach)…”

 

А Їречек поводився, як цього бажав собі віденський уряд. Він раз у раз зазначував, що, правда, він прихильник латиниці, заступає на Комісії свій проєкт (Ansprache, стр. 4, див. Додаток, ст. 63; Erwiederung, ст. 15, Додаток, ст. 68), але ж уряд нічого не накидає, а хоче тільки почути думку (Votum) українського громадянства (Sitzung, ст. 2, Додаток, ст. 60; Erwiederung, ст. 3, 15, Додаток ст. 63, 68), що справа, мовляв, не вирішена (там-таки), як загально думають, що міністер навіть казав не вести протоколу зі засідань (Erwiederung, ст. З, Додаток, ст. 64) і т. д. І, переконавшися вже на першому засіданні Комісії, коли „українські члени комісії так рішуче висловилися у принципі проти латинського письма, що вже нічого від них сподіватися, щоб вони захотіли обговорювати проєкт латиниці” (там-таки) – він і вважав „за вказане після висліду третього засідання (комітету) не піддавати навіть свойого проєкту дебаті”. І, коли після засідання 8/VI, де остаточно прийнято проєкт ізреформованої кирилиці, гр. Ґолуховський довго вмовляв у нього, щоб, не вважаючи на рішення, таки обороняв латиницю попри кирилицю, і Їречек „дуже втомлений” (stark ermüdet) обіцяв „die Aufnahme der lat. Schrift neben der cyrillischen zu befürworten” (нім. денник, ст. 11), то це треба розуміти тільки як викрут, щоб якось одчепитися від намісника: офіціяльне звідомлення міністрові про це нічого не каже, та й українські члени Комісії дістали приватно від Їречка заяву, що „кирилиця залишиться”52.

 

Воно й мусіло так бути, бо Їречек розумів завдання утвореної міністром гр. Туном Комісії так, що вона має „передусім промостити шлях до того, щоб усунути всі ті хиби (Uebelstände), які були позакрадалися до українського літературного життя в Галичині, та внести зрозуміння того, як повинна розвиватися письменницька мова; і далі її завдання було передусім довести до того, щоб люди ясно порозуміли ті хиби” (vor allem aber Einsicht in diese Uebelstände zu schaffen, підкр. Їречкове). Правда, до завдання Комісії належало й усталити справу, як українцям писати, це завдання Їречек уважав за важне, а проте „воно в його очах було тільки побічне, таке, що, ясна річ, давало змогу порушити всі ті питання, які з’ясувати видавалося бажаним”53.

 

І тут була розбіжність поміж плянами Відня та Львова, хоч у головній точці погляди центрального та краєвого уряду сходилися між собою: через навернення української літератури в народній бік спинити розлив російщини по Галичині. Тільки инакше думав це робити намісник, і инакше міністер. Хвилю російських впливів, що, на погляд уряду, виявилися в російських виданнях („Семейная библіотека”, „Лада” – Северина Шеховича; поросійщення мови в віденському „Вѣстник”-у та „Зорі Галицькій”) та в російських симпатіях, що з Загребу (був плян, напр., за спонукою Росії, скликати на 1851-52 р., слов’янський з’їзд, де російщину мали проклямувати за літературну мову всіх слов’ян, тільки що чехи та поляки на те згоди не дали) через Пешт, Відень, Словаччину, Підкарпаття (Bericht, ст. 4-9) перекочувалися до Галичини й почали зростати головно серед південних слов’ян, словаків та українців із початком кримської (східньої) війни 185454– цю хвилю краєвий уряд думав спинити різними запорядками в дусі плекання народньої мови [вживання народньої мови в проповідях55, переклад Біблії на народню мову56, а то говорилося про переклад на народню мову щоденних молитов57], але ж усі ті розпорядки, серед повної політичної дезорієнтації й хаотичного розуміння ролі народньої мови в літературі, робили вражіння провокації, викликували невдоволення, огірчення, нарікання58, які доходили й до Відня. Тим-то, згоджуючися в принципі з галицьким намісником (листом із 18/VII, 1858), гр. Тун не годився з ним щодо способу, щоб проводити всю цю акцію згори, шляхом розпорядків. Він знав, що з буквами зв’язані в українців певні церковні традиції й, як католик-фанатик, боявся, з церковного погляду, непорозумінь і зайвих комплікацій59. Через те, з консенквенції, він і Комісії не міг був визначити иншого завдання; воно мусіло бути таке, як його назначував Їречек, а не таке, як його хотів визначити їй Ґолуховський і як його зрозуміли були українці. Власне, Їречек мав усе пізнати на місці й відповідно до того діяти…

 

Про нахили в мові галичан у бік російщини (нім. Russisieren, чеськ. rusozovaní) віденський уряд був добре поінформований із реляцій галицького намісника (Франко, op. cit., ст 103). Новіші досліди з того поля виявляють, що ті інформації були добрі60, тільки що неповні: про безпосередні зносини галицької „поґодінської колонії”, як це виходить із цих дослідів, про зносини з російськими діячами уряд знав небагато. Але що й він спинявся, як на головному провіднику цілої пропаганди, на особі Якова Головацького, то це зовсім годиться з вислідами проф. Студинського61.

 

З усього видко, що Головацький вів свою акцію хитро62, хоч із цими хитрощами не все йому таланило… Він не тільки давав російським виданням із Галичини й Угорщини „содѣйствіе ревнивое”63, але й збирав на них передплату64, а водночас – через брата Йвана, віденського урядовця, все міг знати, коли йому грозить яка небезпека… Всього цього Їречек міг і не знати, але ж про виразний відхил Головацького в російський бік і в його університетських викладах, і в писаннях, і в шкільних підручниках65 був докладно поінформований із найпершого джерела як урядовець міністерства освіти66… Про його „росизування” знали і прихильники народньої мови; і в виступах проти народньої мови в тодішній пресі підозрівали саме Головацького67. Бували з їх боку і спроби впливати на нього, щоб завернувсь на народній шлях68, були й явні закиди й йому, й його прихильникам, що вони, малпуючи Московщину, навели на українців неласку уряду69 – але все це було ні на що…

 

У справах мови Головацький зазнавав у Галичині все ще авторитету, але ж його погляди на літературну мову в 50 роках XIX в. дуже баламутні, далекі від думок ентузіяста народньої мови років сорокових (див. Возняк, ЗНШ. XCIV., ст. 129-141): тоді він уже свідомо кинувся в російський бік, писав і листувався по-російському, а для безпеки – замінював декілька російських форм українськими. Гнучкий із цього погляду історично- етимологічний правопис, що дозволяв поодинокі значки читати і з-українська, міг усе оборонити перед закидами „росизування”, а проти думки про спільну літературну мову з Наддніпрянщиною можна було все виставити, й корисну для уряду, теорію про окрему літературну мову території – до Збруча. Коли Їречек у привітальному слові на першому засіданні Комісії з похвалою підніс заходи на Україні від часів Котляревського70 приспособити правопис до звуків української мови, і Черкавський за Їречком (Vorschlag, ст. 11) покликався на приклад Котляревського, Основ’яненка, та Граматку Куліша, для Головацького „Котляревський і Основ’яненко не були мірилом: Котляревський, мовляв, писав полтавським говором (Volksidiom), – країни, що віді Львова віддалена більш-менш як Мінхен і Берлін, отже тут про ті самі звукові закони, що в Галичині, не може бути мови!” (підкр. моє – В.С.)71. Маючи в руках про Головацького як лінґвіста фаховий (неґативний) реферат Черкавського72, Їречек, як фаховий філолог, 34- літній, звичайний собі урядовець („зелена жаба”, як його називав Малиновський у листі до Григорія Шашкевича, див. Укр.-рус. Архів, VIII., ст. 70), відважився не тільки радити поважному віком звичайному професорові університету, щоб „він знайомився з науковими роботами, щоб у ділянці української мови працював науково, а не так тільки практично (empirisch), як досі” (Нім. денник, ст. 9), але й посмів повчати його, „як його працювати, щоб зазнайомитися з науковими працями в инших народів”, захвалювати йому для студій граматику Гатталі, напоминати, щоб, „не занедбуючи старих творів”, старався плекати й розвивати місцеву (domácí) народню мову (Denník ст. 21)73. Та „Головацький робив на око (äusserlich) все, що йому говорили” (Podání, ст. 11), а своє собі думав, так що Їречек набрав був переконання про нього, що „той професор не мав ні знання, ні сили характеру, щоб виповнити свій обов’язок щодо піднесення народньої мови”. Перед Їречком Головацький висловлювався, що „він тепер вистерігається запускатися в суперечки щодо мови”, та Їречек міг це зрозуміти тільки так, що Головацький уважає за краще пливти з течією (ibidem, ст. 11)…

 

Та коли Головацький та його однодумці були свідомо „здезорієнтовані” у справах літературної мови, ведучи між собою листування по-російському, дописуючи до російських газет, а назверха проповідуючи якусь середню дорогу між російщиною й церковнослов’янщиною74 – то не краще воно було й у прихильників народньої мови, дарма що по журналах ішла між обидвома течіями завзятюща полеміка про характер літературної мови75. І мова тодішніх „народовців” рябіє від церковних слів та форм, і нас тепер нітрохи не дивують, напр., слова, що їх кинув був на адресу Григорія Шашкевича – Іван Гушалевич: „Г-днъ сов. повторяетъ, .. о московщинѣ, о какицизмахь… но ихь саме много уже пріяль” (Студ., op. cit., ст. 259, лист до Як. Головацького з 9/ІІІ, 1856), або те, що сказав на редактора „Вѣстника” Вислобоцького – Іван Головацький: „Худо, что „Зоря” й „Лада” его (Вислобоцького) его собственнымъ оружіемь, т. е. руссизмами, которыхь вь „Вѣстникѣ”довольно, не поражали” (Студ., op. cit., ст. 534, лист до Якова Головацького з 20/Х, 1853)… Не инакше воно було і з „територією” – вона теж у „народовців” не виходила поза Збруч76… Так над одними і над другими примарою нависала, з давніми своїми традиціями, церковнослов’янщина, що їм нераз тяжко було зрозуміти, як слова, яких уживалося роками в одягу церковнім – що вони не українські слова… До того треба долучити низький узагалі рівень лінґвістичної освіти між тодішньою українською інтеліґенцією, здебільша – духовними77. На кожному кроці вони сплутують церковнослов’янщину з українською мовою, звуки з – буквами. Одинока справді лінґвістично освічена людина, що стояла на рівні тодішньої європейської науки78, рішучий прихильник та оборонець народньої мови79, Євсевій Черкавський – не міг бути ні для кого авторитетом як особа, на погляд тодішніх людей, із національного боку непевна, зненавиджена всією інтеліґенцією: для його наукових філологічних виводів (напр., фізіологія звуків) видавець книжки „Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage” знав тільки кпини80

 

Не міг ним бути й великий захисник народнього слова, дуже помітливий самоук Йосип Лозинський, через відомий його нахил до латиниці, яку він захвалює ще й у своїй гарній граматиці з 1846 р. (ст. 9), використаній ущерть Головацьким у його підручнику української мови з 1849 р. „Člověk trne (попадає в жах), slyše mnohé otázky, a pochybnosti… Pomyslete si, ptali se mnt, zdali myslím, že duál. slov. vypůjčen z řečtiny! O proměnách (звукові зміни) а změkčováni teprve z mého spisku (себто, з Vorschlag-y) nabyli nějakého určitějšího (певніщого) ponětí”, – читаємо в Їречковому листі до Гатталі (ст. 70)81: „Брак філологічної освіти затемнює (zastiňuje) їм дійсний погляд на справи”82. „Навіть між найосвіченішими нема глибшого розуміння суті (tiefere Einsicht in das Wesen) української мови”. „Чи слово утворене за законами церковнослов’янської, чи української мови – це для них незначна, зовсім байдужа справа”. Скрізь видко хаос, і „ніхто не знає, як із нього вилізти”. „Багато не може зрозуміти, чому треба залишити дотеперішній шлях ублагороднювати мову церковнослов’янськими елементами й боїться, вживаючи народньої мови, стягнути на себе закид вульґарности”83. Скрізь панує „повна безпорадність, серед якої здезорієнтовані письменники бояться друкувати, щоб противна сторона (Gegenpartei) не робила їм закидів, що вони тягнуть до Москви, дарма що вжиті ними слова можуть однаково бути російські (russisch) і українські (ruthenisch)… Ніхто не відрізняє літературних точок погляду від церковних, національних чи політичних. Догану за якийся прогріх у літературному творі вважають зараз за ворожий акт супроти церкви й нації… Є це стан хоробливої подратованости, що його подиблеш усе скрізь там, де народ, який досі жив під утиском, починає вільніще віддихати”84

 

Все це, ясна річ, хиби, і комісія мала завдання їх усунути. А шлях до цього – внести ясний погляд у справи літературної мови. Через те ж, що „з боку українців не можна було сподіватись якоїсь помочі, бо ж і поміж найосвіченішими з них звичайно почувався брак ясного розуміння істоти їх мови” (Bericht, ст. 12, Додаток, ст. 55) – мав це зробити Їречек. Ось вони, Їречкові думки в цій справі:

 

Освіту народові треба давати його мовою; розвиток народу й освіта йдуть через літературу, тим-то й література мусить бути народня (populär) не тільки в способі викладу (Darstellungsweise), але й щодо мови. До селянина (Landmann) ми мусимо промовляти тою мовою, що він нею навчився думати… Міг би дехто завважити, що мова простолюдина бідна, нездатна для вислову вищих тямок, що ті вислови треба запозичати з чужих мов, і вже тим самим мова його змінюється. Це правда, але ж запозики з чужих мов треба брати, прикладаючи до них звукові та словотворчі закони своєї мови, перетворюючи (umgestaltet) їх відповідно до духа мови, підходячи під народній смак (dem Volke mundgerecht). Розвиток мови завжди і скрізь виходив із нутра самої мови (von innen der Sprache), від її питомих прикмет, згідно з її звуковими та словотворчими законами… Всі мови були первісно мовами мужицькими (Bauemsprachen), але ж через літературу, й тільки через неї (einzig und allein) – вони ублагороднились (Ansprache, ст., 1-2)85.

 

Розвиток слов’янських літератур ішов двома шляхами: на основі народньої мови, і в напрямі, проповіданому одною партією (einer Partei) в Росії з метою, щоб ізгодом усі слов’янські племена, як каже один славутний (gefeierter) російський поет, позливалися в російському морі. В Австрії така пропаганда почала проявлятися від 1851 р., та тільки між слов’янами зі славним минулим та великим письменством, як чехи та поляки, вона посіву не найшла (Erwiederung, стор. 6-7); відкинули її були спершу й галицькі українці (Bericht, ст. 5), але ж після 50 років XIX ст. найшла вона вдячний ґрунт поміж словаками, пізніш між угорськими українцями, від яких перекинулася до Галичини: російські видавництва на Угорщині (Раковський) і за ними в Галичині (Шехович) проповідують погляд, що „треба приняти російську літературну мову” (Bericht, ст. 8), що „українці не сміють відділятися (trennen) від російської літератури” (ibidem, ст. 9) – і через близькість російської мови до церковнослов’янської, з якої вона розвинулася (ibidem, ст. 9; Erwiederung, ст. 12; Vorschlag, ст. 5)86, а яку, як мову церкви, вся галицька інтеліґенція знає – російщина почала заливати Галичину. „Спорідненість церковнослов’янської мови з російською служила тим, що свідомо (absichtlich) завертали на російську дорогу (den Einlenkern in das Russenthum), до замасковування своїх змагань; для инших знов, що їм така думка (Absicht) була чужа, ставала мимоволі приводом (Veranlassung) до того, щоб уживати церковнослов’янських і посередньо російських слів” (Ansprache, ст. 3). А в цьому є велика небезпека для української мови. Вживаючи церковних слів та форм in crudo, українці йдуть тою самою дорогою, що й росіяни, і з часом мусить українська мова зросійщитися87(Erwiederung, ст. 11), між українцями запанує російська літературна мова й література, і з літературою між народом пошириться російська ідеольоґія та схизма (die russische vom Schisma und speziell russischen Ideen getragene Literatur, nop. Erwiederung, ст. 13) – а це, мовляв, для австрійської держави не то річ небайдужа (Bericht, ст. 11), а й небезпечна (Erwiederung, ст. 13)…

 

Щоб усьому цьому запобігти, треба мати ясний погляд на суть української мови, яка сама для себе самостійна слов’янська мова, така, як чеська, польська й т. д.88 (Bericht, ст. 10; Vorschlag, ст. 5-8), до того ж „зовсім не бідна, має в собі щонайменше такі самі завдатки розвитку (bildsam), як кожна инша слов’янська мова”, тільки ж для її розвитку треба використовувати закони звучні та словотвору народньої мови (Ansprache, ст. 2). Суть мови не в азбуці, не в буквах, а зовсім у чому иншому (Erwiederung, ст. 4, Додаток, ст. 64), в її звучні, а тимчасом у Галичині „вважають цю справу за незначну (unbedeutend), перемінюють звукові закони та роблять зміни в побудованому на них словотворі й відміні – і нічого дивного в цьому не бачать (nicht stosst daran); раз по раз указують на вимову й виправдовують нею дивовижности (das Befremdliche) в письмі” (Erwiederung, ст. 11., Додаток, ст. 67). Знаки (букви) – для звуків, не – навпаки, й тому треба перевести реформу азбуки (перехід на латиницю), чи правопису (зреформувати кирилицю), – а то дотеперішня кирилиця, створена первісно для зовсім иншої мови, або не віддає образу українських звуків, або їх затемнює (Vorschlag, ст. 10)…89

 

Треба погодитися з Франком (op. cit., ст. 89), що справа галицького русофільства в 50 p. XIX ст. – дуже складна, що Їречків образ „анормальних явищ галицько-руського письменства” тих часів – цілком неповний, що тута входить у гру багато моментів натури національно-політичної: відпір проти зросту впливів польських у Галичині; оборона перед безліччю доносів, що їх слало намісництво до Відня, щоб скомпромітувати льояльність українців – з одного, і велич Росії з другого боку, задокументована в пам’яті сучасників переходом російських військ на Угорщину 1848 р.; брак більших літературних талантів; публіцисти менш ніж середньої мірки; і найважніше – сила літературної традиції, збудованої на значінні церкви, духівництва, вплив якого хотів Ґолуховський підкопати, і зв’язаної з цими традиціями церковнослов’янської мови та кирилиці й т. д. Але ж полишаючи на боці ці справи, та до того чисто австрійські державно-політичні Їречкові міркування, які були підставою для скликання комісії – мусимо зазначити, що Їречкова аналіза повної безрадности галичан 50 p. XIX ст. у справах мови є об’єктивним документом тодішнього низького стану граматичного знання серед загалу нашої інтеліґенції й розуміння основних законів розвитку літературної мови. Не можна забувати, що всі ті Литвиновичі, Малиновські, Куземські – визначні на той час українські патріоти, – bona fide вважали за добре те, що вони робили в справах мови, вони відрікалися російства, були противники і схизми, й Росії, й російської мови, були якнайльояльніші, не гірші за Їречка, австрійські патріоти й якнайщиріщі католики… Таким самим хотів себе показати – в тяжкій для себе скруті: загроза втрати катедри – й Головацький, і навіть у (дуже нещирій) відповіді на Їречків Vorschlag підносив різниці між українською та російською мовою90, не добачаючи в дотеперішньому правописі небезпеки, „щоб українська мова запропастилася в російщині”. Але ж із усього видко, що Їречкова була правда в тому, як брак „ясного погляду” шкідливо відбився на розвитку української літературної мови в Галичині…

 

Зі своєї місії Їречек був зовсім задоволений. На його погляд, Комісія виповнила своє завдання (Bericht, ст. 15). Через особисті зносини з найвизначнішими членами Комісії йому нібито вдалося „скріпити в них переконання, що її скликано в найліпших намірах для українців, і що ті члени виразно це признали” (ibidem, ст. 21); що „принципи його проєкту визнано за слушні (richtig) і що це зазначено в протоколі” (ibidem, ст. 24); що взагалі „через приватний контакт із членами Комісії та нарадами бодай осягнено тілько, що їм у головних справах повідкривалися очі” (лист до Гатталі, ст. 70); що єпископ Литвинович при прощальній візиті просив його, щоб він „не дався відстрашити цією спробою і зберіг і надалі своє щире серце (Eifer) для українців” (Bericht, ст. 25). Та не знав Їречек того, який тоді був „православний духъ межь нашими”, що „русскій хитритъ” (з листа Гушалевича до Якова Головацького з 1857 р., Студ., op. cit., ст. 323). Члени Комісії слухали його поук та порад, приняли разом із ним зреформований правопис, підписали протокол, а нишком думали своє і в листах лаяли, як могли, й Їречка91 і придуману ними самими враз із ним зреформовану кирилицю…92.

 

Йому не вірили.

 

 

2.

 

Студіюючи українську мову, Їречек прийшов до переконання, що найбільша хиба – в її дотеперішньому правописі, й воно не диво, бо правопис цей, такий, який він є, утворений був не для її потреб, а для вимог иншої мови… Доки ж не буде правопису, що відповідав би законам української мови, не можна створити наукової граматики, без якої й будови української мови пізнати не можна.

 

На його погляд, правопис, якщо він має виповняти своє завдання, мусить якомога найнаглядніше (mit der möglichsten Anschaulichkeit) віддавати звуки мови, не закриваючи граматичної структури мови (ohne den grammatischen Bau der Sprache zu verhüllen). Прикмети доброго правопису такі: кожний звук мусить мати свій окремий знак; конструкція знаків має бути якомога найпростіша, щоб їх можна розрізнювати, анітрохи не напружуючи ока; етимологія поодиноких слів мусить на письмі найти свій вислів настільки, наскільки це взагалі можливе, та тільки вона не сміє зміняти суті звуків, що їх чути в мові (Vorschlag, ст. 23); чисто фонетичний правопис добрий, але тільки для наукових дослідів над говорами, для літературної мови, що „тримається загально принятих законів”, він користи не приносить. Але ж іще більшу плутанину (Verwirrung) вносить „чисто етимологічна ортографія. Такий правопис у слов’янських мовах зреконструював би стан, що колись міг бути, заки праслов’янська мова (Stammsprache) розділилася на теперішніх вісім мов. Це довело б до того, що неосвічений лінґвістично слов’янин не розумів би своєї літературної мови. Кожна мова має свою власну звукову систему, свою власну граматику, – вона мусить мати і свій власний правопис. Не можна, щоб одна мова просто запозичала від другої правопис, навіть і тоді ні, коли ці мови між собою близькі. Поодинокі правописні елементи з инших мов запозичати можна, але ж тоді треба їх викладати инакше, згідно вже з вимогами тої мови, що їм надалі вони мають служити” (Vorschlag, ст. 24). З того вивід, що кирилиця, якої вживають у Галичині, не відповідає одиницям (Einheiten), себто, звуковим одиницям – тепер ми сказали б фонемам – української мови; вона придумана для иншої мови, для староболгарської, й ніхто не пробував приспособити її для мови української, вона залишилася етимологічним правописом і своїй меті відповідає в обмеженій мірі” (Vorschlag, ст. 25): поодинокі букви мають подвійну функцію (ia, їо, е, ё, й), на один звук буває кілька знаків (на у – ы, и, ї; ô, ӧ, о, – і; ê, е, – і; ѕ, з – z), бувають знаки непотрібні (ъ), деякі знаки мають не те значіння, що первісно (ѣ, ь, г) і т. д.93. „Звуки української мови визначаються не так, як їх чути у властивій народній вимові, але буквами, яких уживає в відповідних випадках церковнослов’янський правопис. При такій системі, хоч би подавати всякі можливі поясняльні правила (trotz aller erläuternden Regeln), неможливо граматично з’ясувати української мови так, як цього вимагає її внутрішній характер (Vorschlag, 10). Це лихо – й йому можна зарадити тільки так, що або треба б кирилицю спеціяльно приправити для української мови, або прийняти латинську абетку з відповідними змінами (там-таки, ст. 10), як це для сербської мови зробив Караджіч (там-таки, ст. 11), або як це зроблено на Україні (Kleinruszland), де такі спроби „приспособити ортографію до звуків української мови (des Ruthenischen) повторяються від Котляревського” (Ansprache, ст. З, див. Додаток, 62), і то спроби більш чи менш удалі (gelungene): досить указати на московське видання повістей Основ’яненка з 1836 р. та на прегарну (treffliche) петербурзьку Граматку Куліша з 1857 року (Vorschlag, ст. II)94.

 

Їречек подає свій голос за латиницю, вважаючи, що реформа українського правопису в дусі Караджіча сполучена з труднощами (там- таки, ст. 11), мовляв, потрібно було б аж 12 нових значків (власне – тільки 9: 7 значків для паляталізованих приголосних та j, г залишалося б на h, зате треба б ґ, а про ě, ł, ü, див. ст. 31,28, 32). Тільки ж та латиниця, на його погляд, мусить бути така, щоб „краще віддавала своєрідність(Eigenthümlichkeit) української мови, ніж як це досі було з кирилицькими значками” (там-таки, 17). Не сміє це бути латиниця польська, вже через небезпеку польонізації (там-таки, 17), не кажучи вже про те, що польська латиниця до української мови не годиться, як доказують дотеперішні спроби (там-таки, ст. 25-26)95 – а мусить бути своєрідна. Найважніше ж – вона мусить відповідати науковим вимогам, мусить бути збудована на звукових, почасти морфологічних законах української мови. Тим-то й Їречек, перш ніж перейти до теоретичних своїх міркувань та опису системи своєї латиниці, подає, за Мікльосічем, огляд української звучні (там-таки, ст. 6-8), в порівнянні зі старослов’янською (в Їречка за Мікльосічем: старословінською) й иншими слов’янськими мовами, вживаючи й Мікльосічевої термінології (перезвук – Steigerung, здовження – Dehnung і т. д.). Різниці між українською мовою, з одного боку, та російською й церковнослов’янською – підкреслені яскравіше.

 

Ось ці закони (виписуємо для скорочення – прикладами).

 

Голосні: 1. повноголос (брада – boroda; плѣнъ – polon); 2. разъ – roz,лакъть – lokoť; 3. рѫка – ruka; 4. бъчела – pčola; 5. мєдъ – mid, нєслъ – nis (є wird zu ji, í gesteigert); 6. e не м’ягчить попереднього приголосного; 7. дѣва– diva (ě wird zu ji gesteigert); 8. іеденъ – odyn; 9. злиття і та у в середозвуку й визвуку слів, при чому той звук „wird zu einem gelinden у gesteigert” та не має сили пом’якшувати попередній приголосний; 10. конь – küń (довге о wird zu ü gesteigert); 11. о ніколи в вимові не переходить на а, як у рос. мові; 12. придих v, h, j у назвуку; 13. uže – vie; 14. дьнь – deň, дъска – doska; 15. ьу визвуку м’якшить попередній приголосний, ъ відпадає; 16. „рухоме” (beweglic es) о, e- lavka – lávok, ovca – oveč.

 

Приголосні: 1. vydžu, meiy, pič, nüč; 2. ľubi’u, але – ľubov, Jaroslav (твердість губних); 3. mylo, plił, 4. назвучне ch – часто chv: chvoryj; 5. h, не –g (holova, toho); 6. did, tilo (не дзєкання, як у польській мові); 7. vit, źvizda (ст. 8).

 

Між звуковими законами вміщено деякі й морфологічні явища: 1. родов. одн. прикмети, чол. і cep.: -oho (супроти рос. -avo, церк. -ago), ст. 6.; 2. jo в м’яких відмінах прикм., займ. й іменників (jeho -joho, ńoho, všoho, kolodijom, а далі й ľod, s ’ľoz, maľovanyj), ст. 6; 3. дієйменник на -ти: deržaty, в наказовому способі у не відпадає (kažy); 4. відпад, t у 3 ос. одн. дієслів після е(maje), ст. 8. Крім цього, є ще одна прикмета словотворна: приросток vy-супроти церковнослов. і південнослов. iz- (ст. 8).

 

Між ці закони вплетені деякі діялектичні явища, і то такі, що їх і Їречек уважає за говорові (1. а >е після č, ž, š, šč, ст. 6; 2. карпатське „складотворче” r, ст. 7 – літературне Їречек подає в таких випадках оr, напр., čornyj, vołk), й такі, що він їх подає як характеристичну прикмету української мови взагалі (ja>je, що розвинулося з праслов. ę, напр., zěť, opěť, ст. 7). Дещо попало сюди через непорозуміння, напр., існування в українській мові потрійного л (tołstyj, lyce, ľubov)…

 

Розуміється, всі звукові (й морфологічні) прикмети в Їречка не вичерпані; зате дещо попало сюди таке, що попасти не повинно було. Та про це на ст. 33, 30… Таке саме непорозуміння викликає погляд Їречків, що в українській мові є тільки два двозвуки: еи та ои (ст. 7).

 

Докладно обговорює Їречек усі ці закони іще раз на ст. 39-48 Vorschlag-y, мотивуючи ними свій латинський правопис, на тих законах побудований. Ціла ця частина виявляє Їречкове знання тодішньої граматичної літератури української й чужої: він знає всі українські граматики, що вийшли були в Галичині та на Угорщині до 1859 р. (Лучкай, Левицький, Вагилевич, Лозинський, Головацький), простудіював Мікльосіча (Vergleichende Lautlehre der slav. Sprachen, 1852), Шафарика (Slovansky Národopis, 2 вид. 1840; O přetvoření hrdelních souhlásek, Časopis Česk. Muz. 1847) та Шляйхера (Formenlehre der kirchenslav. Sprache). Він не тільки проводить порівняння з аналогічними явищами в инших слов’янських мовах (напр., „ікання” з чеськ. та польськ., ст. 40, 42 – при чому замічує, що ці „Steigerungen”, переведені в українській мові з повнішою – vollkommener – послідовністю, ніж у тих мовах; протетичне v – польськ. та чеськ., ст. 41; злиття і та у – південнослов., ст. 39; діялект. ja>je – чеськ., ст. 43…), але й запускається вісторичні екскурси (о>і – в Їречка ü – ст. 41), цікавиться діялектичними відмінами поодиноких явищ (kuń, kün, kuiń, ст. 41; śv’atyj – у Їречка (śvětyj – śvityj, ст. 43) та шукає для них пояснення (напр., на о>і, ст. 41; з цього приводу листується з Шафариком, пор. лист із 8/II, 1859, ст. 68). Довше спиняється Їречек над явищами палаталізації українських приголосних, відрізняючи історичне м’якшення („vollkommene Verwandlung”) від сучасного („Erweichung”), при чому звертає увагу на характер українських губних (ст. 45), r (46) та на м’якшення через асиміляцію (śmich, źvir,… küśť, hvüźď, ст. 45, 46). Перехід о, е в і, ї Їречек (за Лозинським та за Головацьким) зв’язує виразно зі замкненим складом95*: „die Verwandlung tritt in der Regel nur in jenen Fällen ein, wo das o zwischen zwei Konsonanten in einer Sylbe eingeklemmt wird” ст. 39, та „sobald die Einklemmung aufhört, tritt der o-Laut wieder in sein Recht,” ст. 40, те саме про e, ст. 42; тільки ж, не маючи ясного образу про історичний розвиток „ікання” (пü- čju, sül-ju, zbii-že, rü-la, ст. 39) та не знаючи ще великої сили законів аналогії (kü-neć, dzwü-nyća,… dü-stanu, zü-stanu ст. 39; mež gen. pl., ст. 42 – Їречек пояснює останнє e тим, що начебто воно повстало з ę, міркуючи, що таке ę в польськ. мові – międza – первісне!), міг тільки завважити, що ті „Steigerungen sind… ja noch weiter, als die Re gel fordert, durchgeführt” (ст. 42). Випадки, коли перезвуку немає (повноголос, о< ъ, е < ь, вставлене о, е, ст. 40, 42) – теж Їречкові відомі; тільки він тута створює деякі вийнятки і зв’язує їх із наростками (krasot, syrot – напр.: -ota;pańmatočka – напр.: -očka, ст. 40). З цього погляду ця частина Vorschlag-y робить вражіння маленької історично- порівняльної граматики.

 

Їречкова латиниця – утвір комбінаційний. У цю комбінацію входять а) усі ті букви, що в усіх мовах слов’янських, які вживають латинських літер, мають (більш-менш) те саме значіння: a, e, і, о, u; p, b, m, f t, d, s, z, c; r, n, l, k, g, ch, j; б) деякі літери взято з польського правопису: у, ł – у спеціальній функції; dz; закони м’якшення приголосних у визвуку – ś, ź, ć, dź, ń – поширено на всі українські паляталізовані приголосні: ť, ď, ľ (ŕ) і такий спосіб вивжитковано для їх позицій і перед усіма голосними (ст. 45): dešeť і ťuťun (ст. 52), miď і ďak, choďat, oś і śuda, voźmy i voźat, oteć i otća, koroľ i lomľu, deń i pańa, cisaŕ i hüŕkyj96, так само зм’ягчення через асиміляцію зазначується як у польській мові: śmich, źvir, hvüźď (ст. 45), čeśť (ст. 46)97; в) багато взято з чеської ортографії: v; č, š, ž, – для щ окремої букви не треба (šč, ст. 46) – і, відповідно до того, утворено dž, ě; u в функції двозвуків еи, ои; не без того, щоб чеська азбука не вплинула на утворення, на німецький лад, значка ü – теж для спеціяльної функції; а взагалі зразком була й комбінована хорватсько-словінська абетка (пор. ć; v; č, ž, š i т. д.), що взорувалася на чеській. Вигода від таких запозик із слов’янських азбук така, що „не треба придумувати нових знаків та змінювати суть самих латинських літер” (ст. 11). Таким чином, Їречкова латиниця складається з 6 голосівок, 18 — шелестівок, себто, 24 поодиноких букв, із діякритичними знаками – 14 (ü, ě; ł, č, ž, š; ť, ď, ś, ź, ć, ľ, ń, ŕ), через зложення 4 (dz, dž; eu, ou), та ще для чужих слів, крім g, f – w, x — разом, коли не рахувати зложених, 40 значків, куди вже входять і букви для чужих слів.

 

Власне, про знаки на дзвінкі африкати Їречек нічого зокрема не говорить, а просто вдоволяється транслітерацією: dzvün (45), dzvünyća (39), vydžu (46), doždžove (57). Так само як транскрипцію треба розуміти ролю j в іменників із наростком -ije, де з тодішніх українських граматик не можна було виміркувати, як власне треба читати різні написання таких слів98, і Їречек такі і залишає: iminje (приклад із Головацького, op. cit, ст. 74), iminja, iminju (навіть родов. мн.: iminj, побіч ітіń), там-таки, ст. 46, myloserdje, vesilje, stvorinje (ст. 44), zilje (45), – хоч раз, помилково, здається, написано й syve volośa (52) – та ще й мотивує такий спосіб писання тим, що начебто і в мові люду (Volkssprache) „j mit dem vorhergehenden Konsonanten nicht überall und nicht vollends zusammengeschmolzen sein dürfte”99.

 

За звичайну транскрипцію кирилицького й треба приймати знак j у функції і спадного двозвука: kraj, zmyj, svüj,jij, sej, (у Їречка: postjotierte Vokale, ст. 43). Зате приділення йоті тільки функції прейотації голосних супроти подвійної ролі іа, іє, ю в кирилиці – це для українського правопису була річ нова (javür, 43; maje… jide… joho, juška, ст. 44)) і сильно його упрошувала. Із приголосних, що улягають пом’якшенню, виділив Їречекгубні, й після них j – тільки знак прейотації наступного голосного, як у чеській мові (ст. 45): bje, pje (44), pjanyj (46). Так само у зложеннях: rozjaryty, zjisty (48), при чому наглядно виявляється непотрібність ъ100.

 

Треба сказати, що справа зазначувати однаковим способом приголосні, що в українській мові можуть улягати палаталізації (ст. 45-46) – чи не найсильніша сторона цілої системи, й хоч, може, не зовсім оригінальна, бо взорована на Мікльосічі, але ж перевищує Мікльосіча – послідовністю. Мікльосіч теж уживає скрізь риски для паляталізованих приголосних, але ж вилучує з тої системи l, зазначуючи на польський спосіб (не зовсім правильно!) твердість л – значком ł, м’якість – l101, пор. łev, але lva (Vergl. Lautlehre, 341; połę – pil, ст. 344); у Їречка цілком правдиво – ll, як tť, d – ď, sś, z – ź i t. д.

 

Вводить Їречек теж польський значок ł, але ж у спеціяльній функції, у праслов. сполуці ъl + cons. (vołk), для визвуку чоловічих іменників (oreł) та для чоловічих форм минулого часу (pochodył), покликаючись на аналогічні явища в сербській мові (ст. 47, заввага). Справа в тому, що Їречек – цілком фальшиво – догадувався існування в українській мові потрійного звука л: 1. тверде (hart) – повніше, ніж чеське або німецьке l, але ж не доходить до повноти польського ł (це його l, напр., syla); 2. зм’якшене (erweicht), рівне польському l (себто ľ) та 3. зміцнено тверде (potenziert hart), так, „що чути майже (beinahe) v або и (отже-таки л!), воно відповідає найбільшепольському ł і стоїть або в визвуку складів (oreł, düł, vüł…; dołhyj, tołstyj..:, był, plił), або там, де примикає (sich anlehnt) до приголосного, який замикає склад (tołk, dołh, ст. 46-47)”. Тут Їречка збив з пантелику погляд Ковбка, що подав дуже неясну характеристику українського л102. Їречек думав дати якийсь закон там, де Ковбкові здавалося, що „prawidła wesmeč mnoho neprospěgj”. Крім того, тута грала ролю цілком зайва етимологізація, яку Їречек бачив і в Мікльосіча103. Але взагалі введення цього непотрібного знака не то що не відповідало основам української звучні, а й комплікувало правопис (пор. pochodył, але – pochodyla, ст. 54, pytał, але zapytała, ст. 56), і деякі явища – для консеквенції – виводило в неправдивому світлі (пор. čołen = човен, połen = повен, ст. 52), а то й утворювало цілком фальшиві, з поглядулітературної української мови, творива (пор. vüł – vola, dül – dolu, ст. 52)104. Про характер українського v після голосних Їречек нічого не каже, дифтонгічної вимови в таких словах, як dolüv (53), cerküvca (56), pavľanyj (57) і т. д. він не підозріває, бо про це в І вид. „Vergl. Lautlehre” нічого не згадує Мікльосіч105, і нічого не говорять українські друковані граматики, ще більш, Левицький (op. cit, ст. 5., пор. Рôвъ – rüff, ӧвцѧ – wüffcia) і навіть Лозинський (op. cit, ст. 32.) кажуть визвучне v після голосного читати як f(пор. ров mówi się rif!). А проте Їречек знає два українські двозвуки ои та еи(овъ, євъ) у так званій скороченій формі орудн. одн. жіноч. іменників (ст. 7, 43, 52), на яку звернув, певно, його увагу Ковбек (op. cit., ст. 371: rukou, horou), а яка так підходила до погляду обидвох чехів про велику схожість української мови з чеською, і на що Їречек теж указує (ст. 43). Писати в таких випадках – -ov, -ev (як Мікльосіч) Їречек уважає за хибу, бо ж там „дійсно чути ои та еи” (там-таки). Воно правда, але ж і звужувати такий спосіб писання на одну форму, коли в українській мові двозвук чується l там, де Їречек придумує ł (і там, де зберігає після голосного – v), – теж хиба.

 

Схожість із чеською мовою бачив Їречек іще в переході в деяких західноукраїнських говорах ja на je, про що говорили й тодішні українські граматики106, й Мікльосіч107, і Ковбек108, і про що він особисто мав нагоду переконатися, побувавши під час побуту у Львові в школі на годині української мови109. Тільки ж чомусь Їречек це загальне явище деяких українських говорів розділяє: появу je на місці корінного ja після č, ž, š, вважає він за – діалектичну (ст. 5: auf den galizischen Dialekt beschränkt; ст. 44: im westgalizischen Dialekt), зате je < ja, що повстало з праслов. ę,підносить до літературного українського фонетичного закону, та ще придумує для нього, за чеським правописом, окремий знак – ě. Ясна річ, що попри існування je та ’е – новий знак міг викликувати труднощі, де його писати, тим-то Їречкові довелося подавати для цього правила, отже: тільки там, де у старослов’янській мові є ѧ або в польській ę: sěhnuty, děkovaly… ščěstje… devěť, vězaty, měso, švětyj, rěd… imě, husě, sě (ст.43), але – pjenyj (44), побіч pjanyj (46) – докладніше: ě появляється тільки у пнi (im Stamme) слова, і крім слів: mě, tě, sě, imě,plémě (отже, в т. зв. н- та. нт- пнях) – тільки в середозвуці (im Inlaute); церковне ѧ (в етимологічному укр. правописі) є завсіди ja: lyća (лицѧ), ст. 44… Закон, як бачимо, не тільки самовільний, але й він ускладнює правопис, противиться основним Їречковим засадам, що на один звук повинен бути один знак, вимагає знання й инших слов’янських мов (польської), а то й історії мови, проти чого Їречек боровся…

 

Іще одна хиба Їречкової системи, на яку могли навести автора „Vorschlag”-y українські граматики першої половини XIX ст. Всі вони, і за ними й Мікльосіч, і Їречек відчували різницю між і < о та і < е, ѣ, і Мікльосіч цілком правдиво віддає перше значком і, друге – ‘і110. Їречек теж, як Мікльосіч, передає i <ѣ в назвуку й після голосних йотованим і (ji), після приголосних í, так само і < е, що, на його справедливу думку, має „durchaus dieselbe lautliche Beschaffenheit”, що й і < ѣ (отже – zilje, там-таки). Через те, що в тодішніх галицьких граматиках є натяк на рід здовження такого і111, Їречек додумувався в переході е> і деякої аналогії з чеською мовою – аналогії, власне, нема – і радив (scheint es angedeutet) таку „довгість” зазначувати рискою над і (í), бо, мовляв, воно „in den meisten Fällen lang”, напр., nís-nesla, pič-pečy (ст. 42) так, як í < ѣ (ст. 44)112, і приклади на такі чеські транскрипції на ѣ Їречек міг вичитати в Časopis-i Českého Museum113. Тільки, видко, ця заввага – до речі, хибна – мала теоретичний характер, бо далі в тексті такої довгости í < ѣ чи е – не зазначується. Але ж щодо характеру українського і < о, то Їречка збентежили Лучкай114 (Grammatica slavo-ruthena, ст. 5, 32, 33, 34, 60), И. Левицький115, потрохи Вагилевич116та історично-етимологічні міркування117 (Vorschlag, ст. 41). Він міркує собі (за Левицьким), що цей звук, як би ми тепер сказали – окрема фонема118, заводить на нього скрізь німецький значок ü (заокруглене i), вважаючи, що „diese Bezeichnung würde am besten mit der Aussprache übereinstimmen” та ще з цього приводу полемізує з Мікльосічем, закидаючи йому, що він неправдиво вживав на тих місцях і (Vorschlag, ст. 10: kisť für küsť, hvizď für hvüźď). Знову дуже вузьконарічеву прикмету, не зі своєї вини, Їречекробить літературним явищем119 і знову комплікує цим систему свого правопису, творячи виняток для зазначування паляталізації приголосних перед і < ѣ, е. А втім, тут теж могла грати ролю й деяка схожість із чеською мовою, де є подібний перезвук о -ů. Різниця між знаками (ü-ů) – невелика…

 

Хоч Їречкова латиниця збудована на фонетичних принципах, то проте автор від них часто відступає, беручи за приклад инші слов’янські мови, дарма що аналогія між українською мовою й иншими – неповна…

 

І так він проти протетичного v у літературній мові, головно через те, що його не зазначують ні поляки, ні чехи, хоч воно там відоме. Їречек не догадувався, що таке v у з’явищах, напр., українського ікання зовсім не те, що поява v у названих мовах (Лозинський казав, що таке „w zawsze pisane być powinno”, op. cit, ст. 21 ) й каже писати: otca, ovća, odohnaty, (Vorschlag, 42), пише ovsa, on (ст. 53), не кажучи вже про ona, опу (там- таки), ujko (ст. 53).

 

Так само літературна мова, на його думку, не повинна допускати форм із і в повноголосих словах, хоч вони в мові загально живуть, отже, слід писати: berez, stereh, vorot, так само: rozorvaty, не – rozürvaty (ст. 43), і połk, не pülk (sic!) – остання форма є в Мікльосіча, op. cit., ст. 357.

 

А далі – традиційне і прикметне для галицьких граматиків етимологізування. Тільки впливом їх арґументації можна собі пояснити, що Їречек, приймаючи, згідно зі звуковими законами (ст. 7), один знак для українського звука и, „для оминення двозначности”, каже, всупереч цьому законові й українській вимові, робити різницю між (діялектичним) ми (мені), та ми (ми), ти (тобі) й ти (ти), між мир (рах) і мир (mundus) і, врешті, між бити (percutere) й (нарічевим) быти (бути, esse), і в тих випадках, де кирилицька етимологія вживала и, писати і: ті, ti, mir, bity (Vorschlag, 39). Чи не був цей нелогічний „вийняток” уступкою для арґументації Дідицького, що у своїй брошурі („О неудобности латинскои азбуки”, ст. 33, 34), наводить майже ті самі приклади, арґументації, яку вдало збив був Черкавський („Lemberger Zeitung”, 1859, див. Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 128) лінґвістичним контрарґументом, що, мовляв, „die Verschiedenheit der Bedeutung musz a u s dem Zusammenhänge der Rede erkannt werden?” А тим часом цей невдалий „виняток” був проти Їречка арґументом у руках Я. Головацького, який конструює з письма вимову120. (Die ruth. Sprach- u. Schriftfrage, ст. 140) й потребу двох законів умотивовує саме Їречковими прикладами…

 

„З-етимологічна” каже Їречек писати в назвуку і (inyj, istyj, ст. 39); приписує займеникові форми: im, ich, іту (ст. 39), хоч і пише: svoji, moji, mojim (ст. 44); пише наросток -ova- (vyučovaly 55, pochorovaly 53, děkovaty 43), мішає od- із ot- (otpalo 55, otvažyty 56, otminy 53), не стягає й не викидає приголосних, де треба (tovaryšstvo 55, kolyčstvo 55, slezskych 55, pozdnijše 55) й виписує силу церковних слів між своїми прикладами з тодішніх українських граматик121

 

Їречек доторкнувся у своїй латиниці й писання чужих слів, тільки ця справа, в нас не така легка, вийшла в нього коротка й занадто вже упрошена та недоговорена. Сказано тільки, що в чужих словах „треба писати і та увідповідно до правопису оригіналу” (ст. 39), що там слід писати f, g (47, 48), (пор. fora, felony… galony, fagot, gumovany, ст. 51), x (49) та w (47). Решту треба з прикладів догадатися, що всі чужі слова, головно імена власні, треба переписувати так, як їх пишуть чужі мови: Würzburg, Würtemberg, Wright, Warwick, Wężyk, Wołowski (ст. 47); fabrika (39,55), psychologia (39), kapitały (55), finansüv(55), spiritusu (55), ministerstvo (50) i t. д. Тільки ж, із погляду структури української мови, не можна згодитися на такий загальниймеханічний перепис біблійних (грецьких, єврейських) слів, як їх Їречек приписує писати (напр., Davida) ст. 39 або як їх переписує: Filipe 51, Maria, Josif v galilejsküm mistečku Nazareti, ст. 54, хоч уводночас там читаємо й зукраїнізоване Havriil, Emanuil, Jakova. Цікаво, що чужу сполуку –іа– Їречек переписує декуди –yja-, напр., на ст. 55: v Halycyji, Rossyji, Moldavyji, kolonyjalnoho, а -io- залишає: akcionarüv…

 

* * *

 

Цілий проєкт Їречкової латиниці робить таке вражіння, що її автор задумував увести нею деяку нормалізацію в українську літературну мову, спираючись із деяких причин на говори західньоукраїнські. Тільки ж самі правописні приписи, хоч як їх Їречек силкувавсь умотивувати законами української звучні, а то й морфології – такої нормалізації внести не можуть. Тут було потрібно граматики, зладженої на основі звучні й відмінинародньої української мови, як про це і згадує Їречек у свойому рефераті до міністра122, й як про це натякав Головацькому, радячи йому написати граматику в дусі словацької граматики Гатталі123. А то ж у зразках, що їх подав Їречек своєю латиницею з усяких авторів та зі шкільних книжок124 – аж рябіє від ненародніх висловів (пор., напр., випис із 18 ч. віденського Вісника з 1859 р.) та від різних церковних і діялектичних, а то й хибних форм125, за які, ясна річ, Їречек відповідати не може… А з дечого можна скласти собі образ, як деякі форми уявляв собі Їречек126

 

* * *

 

Щодо самої латиниці, то вона викликує вражіння продуманости. Їречек не тільки продивився всі важніші й більше тоді знані127 українські видання, друковані польською чи чеською азбукою (пор. Vorschlag, ст. 22), але й піддав деякі спроби польської (Лозинський, Падура) й чеської транскрипції критиці (там-таки, 25-26)128, вказав на хиби в одній і другій (напр., сплутування в польській латиниці у з і, ст. 25 (писання: mołodyi, mołodoi, замість – -yji, -oji, ст. 26), хиби, які виходили саме з того, що українській мові там накидувано спосіб писання, щоправда спорідненої, а проте чужої мови, не звернувши глибшої уваги на внутрішню її будову (там-таки, ст. 26). Це ті хиби, які виходять звичайно з транскрипції чи з транслітерації. Але ж коли ми і про Лозинського, і про Падуру, і Ковбка, і Шафарика можемо сказати, що вони переписували українські слова чи по-польському, чи по-чеському (напр., Шафарик кожне я, ю, є, без огляду на їх звукове значіння, переписував ja, ju, je, пор. vivcja, chvasolja, kochaćcja, ljubov, Slow, Národopis, (ст. 26; про це, Vorschlag, ст. 26), не „дбаючи про внутрішню будову мови”, то цього не можна сказати про Мікльосічеву латиницю. Всі Їречкові закиди на адресу Мікльосіча – непорозуміння. Що Мікльосіч не робив різниці між ja й діялектичним jeę- про це він і згадує), що зазначував (як і Ковбек) м’якість приголосних перед i < e, ѣ (пор. ст. 26), аі<о звичайним і, не ü (kisť, не – küsť, ст. 10) – то це все говорить за Мікльосіча, а проти – Їречка. Та ще Мікльосічева латиниця – не транскрипція, а – система, й вона зовсім не чеська, а як Їречкова – комбінована, і власне Їречкова система найбільш на Мікльосічевій узорована.

 

Зібравши все докупи, ми можемо про Їречкову латиницю сказати ось що:

 

1) вона побудована на звуковій системі української мови, при тому на засаді, що кожному поодинокому звукові відповідає – один знак;

 

2) виходить із сучасної будови української мови й не дбає зовсім про те, з чого відповідний звук розвинувся, як це робила вживана досі кирилиця;

 

3) однаковий спосіб зазначувати паляталізовані приголосні вирізняють її корисно від латиниці чеської, польської, хорватської та словінської, чим її автор переважує Мікльосіча;

 

4) але ж виїмкове становище паляталізованих приголосних перед ě, де Їречкова латиниця, за чеським зразком, передбачує зм’якшення голосного, не – приголосного, систему псує, вносячи до того в неї історичний принцип; крім цього, введення цього значка для одинокого тільки явища, і то суто діялектичного, доводить до ускладнення правопису; та поза цим випадком (ě) – система стає ясна й супроти кирилиці – консеквентніша, відрізняючи прейотовані голосні в їх функції від паляталізованих приголосних;

 

5) заколот у систему вносить і Їречків значок ü, введений ним за вказівками тодішніх українських граматиків у Галичині, роблячи вилім у загальній системі палаталізації приголосних (незазначування ’i);

 

6) хоч Їречкова латиниця комбінована з різних слов’янських латиниць, то проте вплив чеського правопису більший, ніж уплив латиниці инших слов’янських мов; він виявляється в тенденції зазначувати зокрема морфологічні прикмети мови (еи, ои – обмежені на орудн. одн.; поширенняł, крім форм чол. род. минул. часу, й на іменики, пор. oreł, čołen, бо – čołna, а тож л в ъl + cons. теж ł); така тенденція системі української мови не відповідає, й обидва ці, оригінальні супроти Мікльосіча, додатки в Їречковій латиниці – зайві й теж системі шкодять;

 

7) а так узагалі Їречкова латиниця є розумний компроміс поміж фонетичним і етимологічним принципом правописним; зазначування асиміляції в дусі фонетики – в ній не видко; але ж страх перед перебільшеною фонетизацією може псувати систему мови (ovca, ovsa), так само, як її можуть псувати етимологічні забобони (ті = мені, ti = тобі, bity ст. 39, ubila 35, vbily 58) – і недоцінювання асоціяційних законів у мові або аналогії (пор. vorot, stereh).

 

Та ці недостатки не відбирають Їречковій латиниці її вартости. Не треба ж забувати, що систему цю укладала людина чужа, і що це була першаспроба такої системи, опертої тільки на внутрішній будові мови , і то системи всебічної (пор. чужі слова).

 

Про Їречкову латиницю, як систему, ми досі не читали критичного й об’єктивного оціну. Із шістьох філологічних завваг Григорія Шашкевича129можна тільки дві, про л (ст. 185) та про незручність ě (192) та ще загальні уваги про r (186) – трактувати серйозно; решта – це сплутування філологічних принципів із прив’язанням до традиційних букв, пор.: ѧ не дасться заступити ніяким латинським знаком, бо його чути то як je, то як ji(ст. 189), а своєю природою воно ні а чи ja, ні е чи je, ні і чи ji, ст. 190; „Vokal”ѣ (ст. 187-188) – начебто „відповідно до свого місця при инших буквах (Lautzeichen) мав значіння то і, то ji, то j“, а „своєю природою ě не і, а – e, ст. 188, отже, його віддавати латинським і не можна, при чому мішається колишнє правописне укр. ѣ = і з ѣ = ê закритих складах; в укр. мові є 4 родиі, й на це приклади: лѣсь (ľis), лисъ (lys), лôй (lij), лысъ (lysyj), ст. 192; ъ та ь – в укр. мові є „wesentliche Vocale”, що хоч звучать здебільша (meistens) глухо(підкр. Шашк.) як французьке е без наголосу, а проте частіше, головно, як паде на них наголос, або так узагалі, як вимова тяжка, чути ь як чи то ô,ь як є або ѣ (ст. 192-193), отже, їх відкидати не можна, ст. 192-193; хоч кирильсько-руське и після приголосних звучить як кирильсько-руське ы(ст. 190) – то проте затримати треба обидва знаки, щоб могти відрізнити значіння таких слів, як: мыло die Seife – мило lieb, быти (!) sein – бити schlagen і т. д. – і далі: для ы нема відповідного латинського значка, бо, напр., у чеській мові звука у нема, а в угорських русинів у практиці воно має значіння ь (ст. 191)… Ясна річ – тут ніякого розуміння системи українського латинського правопису немає.

 

Те саме треба сказати про відповідь Якова Головацького130. Є це, властиво, оборона кирилиці та етимологічного принципу правопису – етимологічного в тодішньому розумінні, зі збереженням усіх уживаних у церковних книгах букв, але дещо доторкається й Їречкової латиниці. Цілком справедливі завваги Головацького щодо потрійного Їречкового л (ст. 150) таě (ст. 148), йому не подобається велика сила діякритичних знаків (ст. 147-148); але ж усе инше з його 14 точок (ст. 136-156), це його – 1) оборона історично- етимологічного принципу, до якого Головацький радить неразпідтягати вимову, напр., однакова вимова ы та и в „unorganisch”, требазасвоювати собі „eine richtige Aussprache” b>ы ст. 140; i < o появляється, від часів „упадку” (seit dem Verfalle) української мови (ст. 144), треба залишитиô, бо воно „veranschaulicht die Ableitung”; ъ залишилось як голосний звук (Vocal) у Карпатах – його треба залишити на основі права його 900-літнього існування, та ще з педагогічних мотивів, щоб діти, мовляв, уміли відрізняти тверду та м’яку відміну (die Classi-fizierung der Substantiva auf ъ und ь) іменників (ст. 145- 146 і т. д. або: 2) – неправдиві твердження, напр., що у словах śmich, ćvit, źvir „in der echten vom Polnischen nicht beeinflusstejn ruthenischen Aussprache der Consonant c, s, ц gar nicht erweicht wird” (ст. 154): що jo не чути в Галичині, що це, мовляв, російський закон (ст. 151 -153) і не може „als Lautgegesetz der ruthenischen Sprache angesehem werden” (138); щоіa, іє, ю після приголосних мають не етимологічне значіння для українців, афонетичне (ст. 137- 138 – він виступав проти зазначування паляталізації рискою); так само нестійний закид, що Їречек не підводить під закон українського м’якшення й шипучих, а як би то, мовляв, виглядало, якби до значків č, ž, š ще й додати збоку риску (ст. 147); що як писати після ч, ж, ш о- а не е, коли о чути, то це приведе українську мову до російщини, ст. 154 і т. д. або: 3) – роблять просто вражіння крутійства, як, напр., вивід про буквуг, що в церковнослов’янській мові мала первісно значіння g: Головацький боїться, що як так викладати, як Їречек (що, мовляв, г первісно знак на ґ), то будуть у нас співати: Gospodi błogoslowi (ст. 55); або про ѣ, що воно має начебто „bei den Ruthenen einen eigenthümlidien Laut, der weder dem polnischen, noch böhmischen oder dalmatinischen i, ji gleichgestellt werden kann” (ст. 150)…

 

Все це доторкається самої системи латиниці тільки посередньо. Головне завдання Головацького – доказати непригожість латинського письма для українського письменства або тільки перевагу кирилиці над проєктованою Їречком латиницею.

 

І так треба дивитися на всі виступи проти Їречка. Вони – принципіяльного характеру, і хто навіть схильний був теоретично погоджуватися з його латиницею (Литвинович, Die ruth. Sprach- u. Schriftfrage, XX, LV), поборював її – з принципіяльних мотивів, її вважали, і то не тільки члени Комісії131, а й люди збоку, за акт чисто політичний, що з філологією не має нічого спільного132, акт, що загрожує церкві133, від якої з усуненням кирилиці відпаде народ, а то й вірі: що з латиницею пропаде й дух українського народу й віра”134; за акт явно політичний, ворожий для української нації, акт накинений, придуманий чужими на затрату „народности руской”135. Дехто догадувався, у зв’язку з ролею Їречка, що тута грають ролю чехи136, які хотять загарбати провід над слов’янами, тим-то дехто схилявся вже більш до польської латиниці, ніж до чеської137. Але ж найбільше зв’язували цілу акцію з загальним становищем українців у Австрії138, і головно з наміром намісника та поляків скомпромітувати українців перед Австрією, щоб відтягнути їх від вірности цісареві139. Цілком справедливо підносили140, що латиниця внесе розбрат (Zwiespalt) між український народ, не кажучи вже про загальне невдоволення. В обороні перед заведенням латиниці було, з огляду на важкі часи, що їх переживали тоді українці в Австрії, багато недосказаного. З огляду на вічні підозрівання в симпатіях до Москви, члени Комісії не могли отверто підносити одного з дуже важних арґументів проти латиниці, який їм диктувало почуття національної єдности з Наддніпрянщиною. Тим-то вжито тут арґументу релігійного; з заведенням латиниці, мовляв, галицькі українці важко зможуть виконати завдання, що на них колись поклав був Папа Урбан VIII (відомий вислів: О, mei Rutheni, per vos ego Orientem spero convertendum)141. Але ж у приватному листуванні проскакує виразно й цей арґумент142. Та найважніше, чого боялися українці, це – відірвання від давньої традиції, зірвання з давнім українським письменством, як це видно з відповідей і Малиновського, й Куземського, й Головацького, з тисячолітньою, як казали тоді, історією. Виходячи з цього чисто емоціонального арґументу, можна, нарешті, і зрозуміти вигук Івана Головацького, що на чутку про наради Комісії у Львові писав братові Якову – finis Rutheniae! (лист із 15/V, 1859, Студ., op. cit. ст. 466). Коли з цього тількибоку підходити до справи, то, може, і зрозумілі будуть ті аж надто сильні слова, такі кривдні для Їречка, що ними обкидувано саму акцію143, й ясний стане той відпір, із яким до неї поставилися члени Комісії. Педагогічний бік – грав тут ролю незначну; невелика користь для школи з переходу на латиницю не могла, мовляв, зрівноважитися зі шкодою для самого народу, і це бачили не тільки українці, а й члени Комісії – німці, що допускали паралельне існування обидвох азбук для української літератури144. Найслабші контрарґументи були – лінґвістичні, але тут мали допомогти Комісії голоси найавторитетніших тогочасних славістів – И. П. Шафарика145 і, як воно не дивно, і творця наукової системи української латиниці, що з переконання вжив її у своїй Vergl. Lautlehre, 1852 p.146, – Фр. Мікльосіча, який іще рік перед Комісією висловився був за реформу українського правопису в дусі Вука Караджіча147

 

Та тільки й ті вчені – системи Їречкової латиниці не розбирали. Не займався нею ніхто з наших учених, згадуючи про неї тільки принагідно148. І тільки Франко, поминаючи її розбір на боці, висловився про Їречків правопис, що він „справді має високі прикмети науковости”149

 

А проте Їречкова система латиниці в історії української філології своє місце має, має вона своє видне місце і в історії розвитку ідей про латинське письмо в нашому письменстві, і в історії спроб української латиниці. Вже хоч би через те, що Їречків „Vorschlag” появився був друком…

 

Тільки ж треба зазначити, що Їречків проєкт на инші системи української латиниці впливу не мав, як це показано в праці про „Правописні системи Михайла Драгоманова” („Драгоманівський Збірник”. – Укр. Висок. Педаг. Інституту, Прага, 1930/32, ст. 172-173, відбит., ст. 30-31), хоч деяка схожість між Драгомановою й Їречковою системою – очевидна…

 

 

* * *

 

Хоч Комісія висловилась у принципі проти латиниці й навіть її не розбирала, то проте дебати в ній допомогли (на другому засіданні) Їречкові усунути „невеличкі недостатки” (die wenigen Unzukömmlichkeiten) його проєкту („Bericht”, ст. 24). Це пізнати і з додатку до кінцевого протоколу, долученого до розпорядку міністерства освіти з 25 липня 1859 (ч. 956), яким запроваджувано зреформовану кирилицю у школах150. Там позбирано ще раз усі звукові закони української мови, і порівняння їх тексту (ст. 205 – 208) з надрукованими такими самими законами в „Vorschlag”-y (ст. 6-8) доводить, що й їх автором був Їречек151. Так само – II додаток (ст. 208-210), з законами нової кирилицької ортографії, треба вважати, теж переважно за Їречкову працю – й ми мусимо нею теж занятися. Порівняння обидвох текстів виявляє саме ці „Unzukömmlichkeiten” Їречкової латиниці – вони просто в кінцевому протоколі попропускані, й коли б він мав був змогу ще раз повернутися до своєї системи латиниці, він був би ці недостатки вирівняв. Поміж звуковими законами кінцевого протоколу немає таких прикмет Їречкової латиниці: 1) переходу а (ja) в е (je) після шипучих (čes, šepká, „Vorschlag”, 6); 2) переходу праслов. ę (в Їречка старослов.) в ě, там-таки, 6, кінцевий протокол домагається писати скрізь ja (ст. 206) – таким чином, відпадало з Їречкової латиниці ě; 3) „ступіньований” (gesteigert) звук із о визнано за „непрейотоване” і (у, ст. 206), тим-то відпадало Їречкове – ü(Vorschlag, 7); 4) через сконстатування, що українська мова має тверде та м’яке л, що воно в середозвуці перед приголосними і в минул. часі дієслів переходить у v (u) (ст. 207-208), а в іменників вимова, мовляв, хитається, і там слід писати л (ст. 208) – відпадав Їречків значок ł у таких випадках, і з ним ціла теорія про потрійне українське л (Vorschlag, ст. 8, 46-47), і так само відпала 5) теорія про існування в українській мові тільки дифтонгів ои, еи і то тільки в орудн. жін. род. ім., займ., прикм. (Vorschlag, 7, 43), де полишено паралельні форми на -oju, -eju та -ov, -ev (ст. 207) – все це ті недостатки, про які в нас указано на ст. 30.

 

Крім того, дискусія довела до деяких змін у напрямі етимології. Кінцевий протокол говорить про укр. два знаки на звук и, при чому характеризуєтьсяи та ы як непрейотоване і (208); супроти вимови одного українського звукаиы та і) як „gelindes у” в Vorschlag-y (ст. 7) – злиття обидвох звуків приписується тільки der Volksprache, в літературній мові, мовляв, треба відрізняти и та ы (ст. 206)152. Так само цей принцип переважив фонетичний у написаннях: [vit, ćvit, …kyšť, де зм’якшення c, z, s, яке передбачав „Vorschlag” (ст. 8), кінцевий протокол каже на письмі не зазначувати (ст. 208).

 

Кінцевий протокол подає ще й инші зміни та додатки153, але ж вони для системи Їречкової латиниці вже не сутні; вони мають значіння для церковнослов’янської, наскільки цих відмін не передбачено вже в Vorschlag-y154.

 

Зреформована кирилиця теж – діло Їречка, дарма що укладала її Комісія і приняла її, щоб… не приймати латиниці. Вона видавалася всім занадто радикальною. І хоч у ній дуже сильно заступлений етимологічний принцип (ô, и, ы, іа , ю і т. д.), то проте в очах тодішніх українців вона була замало історична, задалеко відходила в бік фонетики. Звідтіль її глумлива назва –какографія155, бо „ортографією” (на їх погляд) могло бути тільки те, що мало в собі всі прикмети історичности, етимології…

 

Справді, какографія – так будемо звати її й ми, хоч зовсім не у глумливому значінні, а просто для скорочення, щоб вона мала якусь назву – какографія мала багато фонетичних елементів: відкидала всі непотрібні в українській мові церковні значки: Ѯ, Ѱ, Ѳ,Ѵ, ъ на кінці слів, залишаючи його тільки у зложених словах та перед прейотованими голосними (розърити, съѣсти, адъютант); викидала з ужитку ѧ та Ѕ, замінюючи їх одним значком іа та з; вводила ґ, щоб одрізнити його від г; утворювала, аналогічно до іа (ja), ю (ju), ѣ () – значок на прейотоване е (іе) та о (іо) –писати замість іо – ё не дозволялось (ст. 209); заводила, аналогічно до фонетичного значіння в після голосних (ст. 209), в і в сполуках ъl + cons., і в II дієприкм. минул. часу (товстый, вовк; писав, -ла, -ло), задержуючил у визвуку іменників (ст. 210); після ч, ж, ш казала писати о скрізь там, „де народ виразно вимовляє о” (чорный, шовк, 209); сполучувала одним знаком (ѣ) і < ě, е (рѣка, ѣсти, мѣд, весѣліе, сотворѣи, соловѣй, колѣ,ст. 209)…

 

Але ж віддавала вона поважну данину й етимології: залишала два знаки на звук и (з „етимологічними” прикладами: бити schlagen і быти sein. При чому форма теп. час. чомусь биіе, ст. 208), зазначуючи, що „в літературній мові слід обидва звуки відрізняти, хоч народня мова знає ту різницю тільки в поодиноких говорах” (ст. 206); казала для і < о „з етимологічних оглядів (Rücksichten) уживати в письмі о з циркумфлексом” (ст. 206), але в перед оне зазначувати: ôвцю, ôрла (ст. 209); прейотовані – їх треба писати тільки:іа (ja), іе (je), ѣ (ji), îо (jo), ю (ju), – мають подвійну функцію: іасный, дыніа; двоіе, весѣліе; ѣсти, королѣв; малîованый, на îо = jo прикладу нема; жую, трафлю (ст. 209); у визвуку складу м’ягчення приголосних (їх 8: д, з, л, н, р, с, т, ц) зазначує – ь (ст. 209-210)…

 

Є ще й багато недосказаного; деякі закони можна собі скласти з прикладів, як і в латиниці, напр., що закінчення прикметників по к, г, х є – –їй, не –ый (сухїй, горькїй,- sic! – ст. 209, тіажкїй, 210), в латиниці – у(пор. molodeńkyj, Vorschlag, 58; velykyj, 54 і т. д.); що треба писати – им, ст. 208 (етимол. принцип), але – моѣх, моѣм, доброѣ, ст. 209 (фонет.); що скрізь треба зазначувати палят. ц в наросткам –ець, –ця: отець, ст. 210,лиц, ст. 209, ôвцю, ст. 209… але ж це все могла дати тільки граматика української мови, складена на основі цього правопису…

 

Какографія забезпечувала назверх сяк-так українську мову, щоб її не сплутувати з церковнослов’янською й російською! Тим більш, що ще мала бути придумана окрема форма цивільного письма, відмінна від російської гражданки156, а до того часу можна було вживати тільки – кирилицьких букв, що їх мали українці в церковних книжках (ст. 203)…

 

В історії розвитку нашої правописної справи в Галичині цей правопис буввеликим кроком наперед, як спроба примирити давні традиції (церковні) з вимогами народньої мови – він краще промощував шлях до т. зв. кулішівки, ніж максимовичівка, що її заведено в школах Галичини й Буковини в 80 pp. XIX ст., й що проти неї так воював Драгоманів… А проте його не прийняли і прихильники народньої мови в письменстві157, не кажучи вже про т. зв. об’єдинителів, що над викиненими буквами гіркі сльози проливали158. Усі на нього лаялись, і „какографія” була для нього назва обох таборів159. В найліпшому випадку про нього говорили з апатією160… Навіть із історичного погляду не зазнав цей правопис справедливого оціну161… Доля какографії відома; про неї ми згадували на ст. 5-6.

 

А на її долі Їречек, творець такої цікавої системи української латиниці та співтворець народньої української ортографії на кирилицькій підставі, міг переконатися, що правопис – не виключно лінґвістична справа, що реформу ортографії, з якою люди зжилися, проводити тяжко, та ще й до того, як беруться до того люди чужі, й за реформою, хоч і як скромно, ховається політичний підклад… Тоді й найбільш логічний і найпослідовніший, і найбільш науковий правопис, складений за всіма вимогами законів мови – не прийметься…

 

Їречек, ясна річ, цього не знав, хоч робив свою роботу в найкращих намірах…

 

3.

 

До думки про самостійність української мови, про потребу її розвитку на основі народньої мови, про конечність зміни дотеперішнього її церковнослов’янського правопису чи на латиницю, чи з полишенням кирилиці, але насильно зреформовану, таку, що характеризувала б цю мову як самостійну, відмінну від церковнослов’янської та російської, – Їречек дійшов на основі славістичних студій, зв’язаних із його становищем, як голова видавництва шкільних книжок. Крім того, як ми вже бачили, він зайнявся українською мовою зокрема ще у зв’язку з відомою нам акцією австрійського уряду в 1859 р. Але ж не був це тільки „службовий обов’язок”, а дійсно, Їречек, пізнавши будову української мови, як тільки можна було чужинцеві її пізнати на основі бідної тодішньої української граматичної літератури (Vorschlag, ст. 10) – пізнавши її фонетичні та словотворні закони, зацікавився нею, виробив собі ясний погляд на структуру цієї мови й не змінював цього погляду вже ніколи.

 

Зацікавила Їречка українська мова, головно, тому, що вона, на його погляд, „займає своєю звуковою системою серединне місце між чеською й польською з одного, російською, старо-162 й новословінською та південнослов’янською (себто, сербською) – з другого; що вона у свойому лоні зберігає дещо таке, що може причинитися і спричиниться до розв’язання проблем у инших слов’янських мовах” (Vorschlag, ст. 8). Але ж найбільш українська мова притягла його увагу тим, що, на його погляд, це „мова для чехів незвичайно цікава (přezajímavý jazyk pro nás), хоч і як важко її пізнати через те, що українці нею не пишуть (Rusíni jím nepíší), псуючи її, здебільша, русизмами та церковнославізмами” (з листа до Гатталі з 18/V, 1859)163… „Українщина мова така цікава для філолога, і саме для чеського така важна (підкр. моє – В. С.)! Бодай я, бувши присуджений студіювати ту мову, не перестану вже хоч трохи з неї користати (těžiti s ní) для нашого (чеського) мовознавства… Незвичайно важне (předůležité) студіювання українських говорів” – для пізнання того, який давній народ слов’яни. „В Коломиї, напр., говорять до сьогодні svatyj, зате скрізь инакше śvětyj або śvjatyj. Узагалі схожостей із чеською мовою понад міру багато. Тільки тут потрібно розуму та ясного погляду, щоб усе це було зібране з користю… Про історію та давність слов’ян ніде краще й певніше на можна зачерпнути, як у племен, де й досі є багато говорів, у словаків, українців (rusínů), південних слов’ян, а то, може, й росіян (Rusů)164. Сам Їречек признається, що, студіюючи Королеводвірський рукопис, до деяких старочеських властивостей дійшов через студії української мови (rusinštiny)165.

 

А втім, ту схожість між українцями, передусім карпатськими, – він думає, що Карпати є „без ніякого сумніву колискою й чехів” – та чехами Їречек добачав не тільки в мові, але й „у звичаях, обичаях, у піснях, приповідках і взагалі в народньому житті”166. На жаль, із українського боку мало на тому полі зроблено; на жаль, „українцям узагалі, і передусім галицьким, не достає(schází) Караджіча 167” (підкр. моє – В.С.). Коли воно варта розібрати все життя цих людей, – що „зберегли багато не доторкнутого західньою освітою й оригінального” – то слід „простудіювати й говори та підговори (podřečí a různořeči168) українські в усіх околицях (končinách) галицької та угорської Руси, відповідно до сучасних потреб і наукових вимог, треба скласти словник усієї народньої говірки (mluvy) більш-менш таким способом, як його склав для сербохорватів (Jihoslovanom) Караджіч” (там-таки, ст. 220)…

 

Їречек не переставав безнастанно вказувати на калічення української мови галицькими письменниками, доки … доки взагалі ще думав, що це на що-небудь може здатися. Ще з початком 1866 р., пишучи дуже прихильну звістку про віднову діяльности „Галицько-руської Матиці”169, у зв’язку з постановою (в червні, 1864 р.) видавати „Науковий Сборник” та бажаючи „Сборник”-ові набути для українського народу тої ваги, що й для чехів від 1827 р. набрав орган „Чеської Матиці” „Časopis Českého Museum”, – Їречек ізвертає увагу редакції на те, щоб приняті до „Сборник”- а статті менше віддалялися від характеристичних форм української мови, як це можна було замітити в дотеперішніх зшитках” (ст. 164).

 

Але далі, коли прийшли відомі публічні заяви з Галичини про „одну мову та дві вимови”, про літературну спільну мову з росіянами, – коли явно вийшли наверх приховувані за правописом „русизаційні” тенденції більшости галицьких письменників, проти яких Їречек 1859 р. боровся, – ми вже ніде не читаємо ні його осторог, ні його уваг про українську мову взагалі. Маючи потвердження в виступах галицьких українців, що, мовляв, доноси Ґолуховського правдиві, Їречек, усе зорієнтований проти Росії й російщини, Їречек, австрійський міністер освіти за міністерства Ґоґенварта (1871), але й чеський патріот у дусі тодішніх чеських консерватистів – хвалиться у своїй автобіографії, що, мовляв, його „hlavní snahou było, aby provedl rovnoprávnost v vyučování vyšším”, і що це йому „úplně se povedlo v Haliči, kde na universitě Lvovské zavedena… polština”170. В цій автобіографічній згадці говориться про введення в життя багатьох шкіл чеських та сербохорватських, за що Їречек „od protivníkův rovnoprávnosti národní byl stíhán”, але ж про українські шкільні „здобутки” не говориться нічого. Від 1867 р. всі школи у Східній Галичині були спольонізовані, центральний уряд полишив українців – полякам.

 

А проте ще 9 літ перед своєю смертю, вже з Праги, як голова чеської корол. „Společnosti nauk”, листом із 2 серпня 1880 року, Їречек ізвертається до польського філолога Яна Гануша, щоб він використав нагоду, живучи на „půdě ruské”, й „докладно проаналізував (propátral) і наглядно (očitě) описав говір (podřečí) тамошньої околиці (končiny), яка певно містить у собі багато цікавого не тільки до пізнання української мови (jazyka maloruského), але взагалі для слов’янської філології”171. Як свідчить сам Гануш, слова „шановного чеського вченого” дали йому спонуку до того, що він почав звертати пильну увагу на українську мову172.

 

Це доказ на те, що Їречек до глибокої старости непохитно стояв при поглядах щодо української мови, які здобув собі недобровільними студіями українщини, поглядах, які даремно старався прищепити українським членам правописної Комісії в червні 1859 року…

 

А, може, дальші розшуки по архівах дадуть іще які свідоцтва про „щире серце” (Eifer) Їречка для української мови та що нове покоління, з історичного погляду, направить ту кривду, яку заподіяли йому сучасники й учасники акції з 1859 року, акції, що для Їречка, крім неприємностей, не мала ніяких инших наслідків173.

 

Може, Гануш був не одинокий, що його Їречек загрівав до студіювання української мови?

 

Řevnice u Prahu, 1930/1932

 

_______________________________________

1 Пор. лист Їречка до проф. Томка з 9/2 1854, ст. З – у „Національному Музеї в Празі” (Pozůstalosti, знак 16 А 3).

 

2 Нім. автобіографія Їречкова – в „Нац. Музеї”, знак: 14 К 46.

3 ibidem.

 

4 Пор. його листи до Гатталі (Їречків Архів у „Нім. Музеї”, знак: 2 F 51) з 24/8 1854 („smjte se té mé učenosti, je to pouhý dilietantismus”), a 21/12 1858 (̦„ja vždy jsem jen více men dilietant”), або до Шафарика (ibidem: 14 F 28) з 26/3 1858 („jemu”, себто, Гатталі, „neschází příprava jako nám di letantům, kteří každým krokem musíme ucítí se tomu všemu, co zkušený filolog dávno již vi”…).

 

5 Це знайомство з кінцем 1853 р. стає ближче (лист до Томка з 23/12 1853: „zvláštjemi milé bližší seznámení s Miklosičem”). Їречек бував в Мікльосіча дома (лист до Шафарика з 1851 недатований), сходиться з ним у товаристві (лист до Шафарика з 21/IX 1858), цікавиться його науковими працями, пфо які сповіщав свого тестя, звертає Шафарикові увагу на Мікльосічеві виклади про глаголицю, яких сам через брак часу не може слухати („kdybych si mohl jen ke dni přistaviti ještě 12 hodin, rád bych ho slyšel”, лист із 24/IV 1858), але деколи таки не шкодує милого спання вранці (від 7-8 год.) і йде слухати великого славіста (лист без дати з 1858, може, з травня). Ці відносини до Мікльосіча охололи в другій половині 1858 р., коли Мікльосіч почав ставитися скептично до Королеводвірського рукопису, що ним був захоплений Їречек і завзято боронив його непідроблености. У листі з 25/7 1860 до Гатталі читаємо, що Їречек із Мікльосічем „skoro 2 leta nemluvil” і що не хоче „s ním vůbec nic míti”, що Мікльосіч no-старочеському не вміє, а лист із 20/12 1859 р. підносить, що в Мікльосічевій порівняльній граматиці є теж „několik trurniu v češtině”, що Мікльосіч „češtinu nezná”… А проте між особами, що їм Мікльосіч дякув за допомогу в праці при словнику старослов.-грець.-лат. названий у передмові з 1865 і Їречек…

 

6 Усю цю літературу цитує на різних місцях у свойому „Vorschlag”-y, „das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben”, im Aufträge des k. k. Ministeriums für Cultus und Unterricht verfaszt von Joseph Jireček, Wien, 1859.

 

7 Др. K. Студинський, Кореспонденция Якова Головацького в літах 1850-62, Львів, 1905 (далі скорочено: Студ., op. cit.), ст. 435, лист Б. Дідицького до Я. Головацького з 18/3 1859.

 

8 Див. Erwiederung des M. S. Jireček auf die Auslassungen in dem Votum des Domkustos Kuziemski, Додаток, ст. 63-68.

9 Про це на вакації 1857 р. згадував Дідицькому Я. Головацький, і Дідицький, який укладав тоді шкільну читанку, рахувався з тим, що або йому самому, або Головацькому доведеться додати в читанці декілька„латино-русскихь статей”,якщо „бы необходимо было намъ покориться латинѣ” (лист Дід. до Як. Голов. з 23/X 1857, Студ., op. cit., ст. 368). Крім того, у протоколі Їречка з І засідання Комісії дня 30 травня Ґолуховський виразно заявив, що „man wuszte, dasz die Regierung mit einem solchen Projekte umgehe”, Додаток, ст. 60.

 

10 Лист. Дідицького до Я. Головацького з квітня 1859 р., Студ., op. cit., ст. 441.

 

11 див. Додаток, ст. 68, лист із 8/И 1859; пор. Л. Білецький, Листування Бодянського з Шафариком, ст. 21.

 

12 Пор. лист Ів. Головацького до брата Якова з 15/V 1859, Студ., op. cit., ст. 445; так само лист Григ. Шашкевича до Якова Головацького з 9/7 1859, там-таки, ст. 464.

 

13 Повний заголовок, див. ст. 2, замітка 6.

 

14 Пор. лист Івана Головацького до Якова з 15/V 1852, Студ., op. cit., ст. 445. Сам Їречек, від’їжджаючи до Львова, 24/V 1859, післав із розпорядку міністра кілька примірників урядово на адресу празької бібліотеки, просячи Шафарика, щоб він їх пороздавав „dle nadpisu” (лист Їречка до Шафарика з 24/V 1859, див. Додаток, ст. 69).

 

15 Nowyi poezyi małoruskii, t. j., pisny, dumy, dumki, chory, tanci, ballady etc. w czystom jazyci Czerwono-Rusyniw wedla żytia zwyczaiw ich i obyczaiw národných utworyw Lew Eug. Węgliński, Lwihorod i Peremyszl, 1858.

 

16 O неудобности латинскои азбуки вь письменности руской, розсужденіе Богдана А(ндреевича) Д(ѣдицкого), Відень, 1859. У брошурі, друкованій кирилицею, Дідицький дуже завзято бореться з латиницею, дарма що в листі до Я. Головацького (Студ.,ор. Cit., ст. 368), з 1857, тон не такий войовничий, непримиренний („что до латинскихь буквь, я вовсе не знаю, каково тамь єсть или будеть рѣшеніе въ министерствѣ: но думаю, то не мѣшаеть дѣлу – читанці, ним укладаній – и въ случаѣ, если бь намьнеобходимо было покориться латинѣ, могу или самъ добавить нѣсколько латино- русскихь статей позже или… изволите Вы… трудъ этотъ взять на себе…). На брошуру появилася дуже розумна, з лінґвістичного погляду,рецензія, в формі цілої розвідки, в „Lemberger Zeitung” 1859, № 120-122 – Євсевія Черкавського (передруку Франка в Укр.-русь. Архіві, VIII, ст. 106-129). Дідицький, підозріваючи в рецензенті Їречка, нахвалювався, що поб’є свого рецензента своєю відповіддю (Лист Дідицького до Я. Головацького з 12/VI 1859, Студ., op. Cit., ст. 456, 458), але ж відповіді не було, бо длялінґвістичних арґументів Дідицький – не мав відповідної освіти. Доторкнувся брошури й Їречек на першому засіданні Комісії 30 травня, 1859 р., див. Додаток, ст. 62.

 

17 Лист Ів. Головацького до брата Якова з 15/V, 1859, Студ., op. cit., ст. 446.

 

18 3 українців: єпископ Спиридон Литвинович, львівські крилошани Михайло Куземський і Михайло Малиновський, відомий граматик ЙосипЛозинський, тодішній парох Яворова, якого як колишнього оборонця латиниці (в рр. 1833-35 та ще в 1846 р.) запрошено окремим (див. „Die ruthenische Sprach- und Schriftfrage in Galizien”, ст. 4, замітка), університетський професор Яків Головацький, директори гімназій АмврозійЯновський та Тома Полянський і краєвий шкільний інспектор та член шкільної краєвої ради др. Євсевій Черкавський; із німців-урядовців намісництва: радник двора Карль Мош (Mosch) та радник Ернст Зеліґ (Selig); крім того, референт міністерства освіти – Їречек.

 

19 „Die ruth. Sprach- und Schriftfrage in Galizien”, Lemberg, 1861, ст. 1-4 – видання Я. Головацького (Ів. Франко, Укр.-руський Архів, VIII, ст. XXIX), з його-таки передмовою. Що видавцем був саме Головацький, пізнати і зізвідомлень із засідань Комісії та утвореного нею вужчого комітету, поміщених у цій книзі (ст. XIV-XV), де всі виступи Головацького якось спеціяльно відзначені (nop. Holowackij gab die schlagenden Beweise, XXXII; dagegen bemerkten die anderen und insbesondere der Professor Holowackij, XXXII; die historische Entwickelung der ruthenischen Orthografie wurdenamentlich von Prof. Holowackij gehörig beleuchtet, XXXV і инш.).

 

2,1 Там-таки, ст. XVIII, XXI, XXXII – XXXIII, LIV.

 

21 Vorschlag, ст. 12-16.

 

22 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XXIX, крім цього, Їречек, Dennik Lvovskě cesty, 1859, ст 11;

23 дні засідань Комісії й комітету виписано з Denník-a.

 

24 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XXI-XXIII, XXVI-XXVIII; лист M. Малиновського до Г. Шашкевича з 5/8 і 8/6 1859 (Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 45-46, 50- 51; Їречек, Звідомлення гр. Тунові, див. Додаток, ст. 58; 61.

 

25 Що це була властива мета Комісії, про це далі, див. ст. 56 у Їречковому звідомленні гр. Тунові: „Die Revision der cyrill. Schreibart hat die wesentlichen Mängel der bisherigen Orthographie beseitiget, und es wird dadurch der Zweckerreicht, dem ruth. Dialekte eine ihm angepassteu. von der russischen und kirchenslavischen Sprache prägnant verschiedene Schreibart zu geben” (Додаток, ст. 58). Те саме читаємо в листі міністра освіти гр. Туна до гр. Ґолуховського з 25/VII 1859: „durch die vereinbarte Feststellung der ruth. Orthographie wird der Zweck erreicht, die Eigentümlichkeiten der ruthen. Sprache zur Geltung zu bringen, und ihren Unterschied von der kirchenslavischen und russischen dem, der die cyrillischen Lettern zu lesen versteht, augenscheinlich zu machen” (Україн.-руський Архів, VIII, ст. 74).

 

26 напр., Я. Головацький, пор. його лист до Г. Шашкевича з 24/6 1859 (Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 37; Студ., op.cit., ст. 461) і навпаки, лист останнього до Я. Головацького (Студ., op. cit., ст. 467).

 

27 видавав від 1860 р. „Роспоряджєня краіовых урядов для королєвства Галиціѣ и Буковины”, див. Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XI; Огоновський, Исторія литературы руск., „Зоря”, 1887, ст. 35.

 

28 Їх було дві: з 21/ІХ 1860 та 23/ІХ 1860; вони надруковані в „Die ruth. Sprach- und Schriftfrage”, ст. 211-213, 270-276.

 

29 там-таки, ст. 277-278; при цій нагоді розпорядок чомусь дозволяв собі на критику правопису, мовляв, він „нібито (angeblich) спирається на звучні української мови” (ст. 277); це „angeblich” поставлено, певне, у зв’язку з консервативними меморандами митроп. Яхимовича, далекими від розуміння звукових законів української народньої мови (пор. II. меморіял, ст. 272-273), укр. звуки меморіял просто змішує з буквами церковщини.

 

30 op. cit., „Зоря” 1887, ст. 137.

 

31 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LIX-LXY

 

32 Що ж, як не переконання, могло подиктувати Їречкові на папір такі непохвальні для львівського кардинала Михайла Левицького, великого ворога народньої мови, слова в листі до Шафарика, і то ще заздалегідь до львівської Комісії: „Levickí kard. Lvovský umřel; nyní bohdá nastane lepší doba Rusinům. Ať již kdokoli bude nástupcem, vždy bude přítel rusinštiny, o niž nebožtík ani slyšeti nechtěl”? (лист із 30/1 1858 p., знак 14 F 28).

 

33 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LXV.

 

54 див. про це ст. 22., пом. 91.

 

35 За ласкавий дозвіл використати ці матеріяли та видрукувати їх – моя найщиріша подяка Управі Чеського Національного Музею у Празі, п. директорові дрові Йосефові Вольфові, і за допомогу в користуванні – п. асистентові д-рові Ґрунтові. – В.С.

 

36 Є це відповідь М. Куземського на Їречків „Vorschlag”, складена 4/6 1859, п. з.: „Ansichten über den Antrag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben von Josef Jireček”. Відповідь цю, відбиту з наказу намісника на літографії (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XXVIII) дістав із кінцем 2 засідання (див. Bericht, ст. 19) кожний член Комісії, й один примірник находиться й між паперами Їречка. На ці „Ansichten” відповідав Їречек [Erwiederung] на З засіданні Комісії [про цю відповідь коротко йнеоб’єктивно, з пропуском сутніх справ, говорить публікація Головацького на ст. XXXVII-XXXVIII; зате чомусь докладно описано, як Черкавський подавав із наказу намісника Їречкові воду… ст. XXXVII].

 

37 Наші скорочення: 1. Denník; 2. Нім. денник; 3. Bericht, а) Sitzung, б) Ansprache, в) Erwiederung; 4. Podaní”.

 

38 Обидві надруковані в публікації Головацького, ст. 5-36, 44-112; перша підписана: Kuziemski m. р., друга – Michael Malinowski.

 

39 Bericht, ст. 19.

 

40 лист Їречка до Шафарика з 24 травня, 1859 р. див. ст. 69.

 

41 op. cit., ЗНШ, CXVI, ст. 100-101.

 

42 Dr. Zdeněk Tobolka, Politické dějiny ěeskoslover ského národa od r. 1848 až do dnešní doby, díl 1 (1848-1860), Прага, 1832, ст. 175.

 

43 Іван Гушалевич, пор. Студ., op. cit., ст. 450, инші „епітети”: затѣя, злосмрадіє ческое й ляцкое” і т. д.

 

44 Литвинович, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. З, 9, 10, 16 (листи до Григ. Шашкевича)

 

45 Там-таки, ст. З, 6, 10.

 

46 Там-таки, ст. 1.

 

47 пор. Огоновський, Исторія литер. рускои, „Зоря”, 1887, ст. 137(накинути альфабет латиньский); Ів. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури до 1890, Львів, 1910, ст. 106 (дещо поплутано: напр. „наради анкети, скликаної з ініціятиви губерніяльного радника Їречка і інспектора Черкавського в справі примусового заведеня латинських букв для руських видань”).

 

48 Проф. Францев, що теж цікавився празькими матеріалами, згадував мені, що віденські – згоріли.

 

49 Дещо, використане Б. Лозінським, цікаве і для нас: що перед скликанням Комісії тяглося довго листування між гр. Туном і гр. Ґолуховським, що для засідань Комісії був готовий і довгий реферат інсп. Черкавського, де він доходить до висновків про користь фонетичного правопису, і що той реферат мав бути предметом дискусії на засіданнях і т. д. (Франко, op. cit., ЗНШ., CXVI., ст. 125). Видко, того реферату під увагу не взяли з огляду на велику непопулярність Черкавського між українцями, щоб, мовляв, справі не пошкодити. Цікаве спостереження Б. Лозінського, що між Віднем і Львовом не було повної згоди щодо характеру й мети Комісії, потверджують Їречкові матеріяли.

 

50 Франко, op. cit., ст. 102, 125; Die ruth. Sprach-und Schriftfrage, ст. 202 („die Aufregung der Gemüther eine ungeheuere sein werde”); нім. денник, ст. 1, із 27/5 (dasz keine Aufregung im Volke entstehe)…

 

51 Denník, ст. 1: нім. денник ст. 1.

 

52 Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 57 (правда – українці… не вірили).

 

53 „die Aufgabe der… Conferenz war… vor allem darin gelegen, die Behebung all jener Uibelstände anzubahnen, vor allem aber Einsicht in dieselben zu schaffen. Feststellung einer entsprechenden ruthenischen Schreibweise konnte ich nun als einen, wenn auch wichtigen Nebenzweck betrachten, der allerdings geeignet war, alle Fragen anzuregen, deren Erörterung wünschenswert erschien” (див. Bericht, ст. 15, Додаток, ст. 56). Те саме читаємо в листі до Гатталі: „Ne jednalo se tu o abecedu, nýbrž o jasny náhled na věci”, див. Додаток, ст. 70.

54 Про русофільські симпатії серед чехів під час Кримської війни, див. З. Тоболька, op. cit., ст. 189, та про них Їречек, ясна річ, не згадує.

 

55 Укр.-русь. Архів, VIII., ст. 105 (25/ХІ, 1858).

 

56 Там-таки, ст. 94 (розпорядок із 3/2 1859, ч. 46), лист Малиновського до Гр. Шашкевича; Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. VI.

 

57 Там-таки, ст. 11 (лист Литвиновича до Гр. Шашкевича).

 

58 Див., напр., Студинський, op. cit., ст. 420 (лист Ів. Гушалевича до Як. Головацького з 21/XII, 1858 р.)

 

59 Франко, op. cit., ЗНШ, CXVI, ст. 102.

 

60 див., К. Студинський, op. cit., I-CLIX (студія, як передмова до листів).

 

61 Студ., op. cit., ч. VIII., ст. CXLIII-CLIX.

 

62 Цікавий із цього погляду лист Івана Головацького з 26/IV 1857, де він передає братові Мікльосічеву просьбу написати статтю до „Slavische Bibliotek”: „Спросивъ Г. Миклошича, на какомъ языкѣ должна быть писана эта статья, онъ сказалъ, что лучше всего на рутенскомъ – такъ видишь повинуйся, чтобъ можно въ случаѣ сослаться на нее, будто ты и теперь еще на рутенскомъ языкѣ пишешь…” (Студ., op. cit., ст. 350). І так воно було з Як. Головацьким від 1851 р. – скрізь…

 

63 Студ., op. cit., ст. 347 (лист. Ів. Раковського до Я. Головацького з 4/IV 1857).

 

64 Там-таки, ст. 243-247, 314-315, 379.

 

65 Напр., його друге видання граматики української мови з 1852 р., написаної на конкурс із 1852 р., якої міністерство, через її мову, сильно поросійщену (М. Возняк, Студії над гал.-укр. граматиками XIX в., ЗНШ., XCV, Львів, 1910, ст. 84-86), не затверджувало вісім років (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, XXIV), і так вона й залишилася ненадрукована в архіві Народнього Дому у Львові (використана М. Возняком у цит. праці). У червні (25/VI) 1859 р. Головацький просив Григ. Шашкевича, щоб він поправив її або казав поправити та щоб завів її хоч „провѣзорично для науки руского языка въ нормалкахъ и гимназіяхъ” (Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 38; в листі на-чорно було „твердше”: провизорически, для русского іт. д., Студ., op. cit., ст. 462). Та Шашкевич знав, що міністерство книжки не затвердить (Студ., op. cit., ст. 467; лист Шашкевича до Головацького з 1 /VII, 1859), бо вже намічувало нову програму для української граматики (Укр. русь. Архів, VIII, ст. 37)…

 

66 Ів. Франко, op. cit., ЗНШ., СХѴІ, ст. 98, 103.

 

67 напр., автором статті в „Зорі Галицькій”, підписаної псевдонімом „Андрей Иванович К.” (= Дідицький, пор. Студ., op. Cit., LXXXIX) й виміреної проти Лозинського, що в віденському „Вѣстнику” боронив народньої мови (ibidem, LXXX-XCV) – Лозинський перед Їречком признав Головацького (Erwiederung, ст. 9, Додаток, ст. 66; Podání – знак 14L51 – ст. 10: „Łoziński bezeichnete ihn – Головацького – als den Verfasser eines pseudonymen Aufsatzes in der Zorja Halicka, worin die Idee vertreten wird, man dürfe sich von der russischen Literatur nicht trennen”…)

 

68 nop. Denník, ст. 29, нім. денник, 13: Яновський сам багато разів (mnohonásobně; wiederholt) намовляв (přimlouval; zugeredet) Головацького, щоб залишив „росизування” (Russisieren), але ж він, мовляв, так ужився в російські книжки (hineeingeiebt), що мимоволі пише на російський лад (russisiere). Так само в „Podání” (ст. 10), мовляв, міністерський радник Гр.Шашкевич нераз говорив Їречкові, що Головацький свідомо пішов у напрямку російському (absichtlich die russisierende Richtung eingeschlagen) і ніякими намовами не можна було його повернути з того шляху; в цьому самому запевнювали його Ковальський і Вислобоцький іще до того часу, заки дійшло до урядового розбору діяльности Головацького 1858 р.

 

69 Пор. лист Григ. Шашкевича до Як. Головацького з 9/VII 1859, де Шашкевич йому радить „ôтложити нового человѣка, а облечися въ ве́тхого,т. є. оно́го передъ 10 лѣтъ” (Студ„ op, cit., 467); там-таки читаємо, що в нас „на нещастье только слабыхъ сторонъ свого табору обявили ворогамъ послѣдними лѣти, малпуючи московщину не въ одномъ взглядѣ, кажѣмъ що хочемъ, а собѣ скажѣмъ правду, же треба сôч до Русиновъ взяти”… московщину, „котора оу насъ подъ предводительствомъ Шеховича, Раковского й ин. розшалашилася была” (ст. 465).

 

70 Пор. Ansprache, ст. З, Додаток, ст. 62.

 

71 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 122.

 

72 Франко, op. cit., ЗНШ., CXVI, ст. 99.

 

73 Цікаво, що Головацький у таких випадках усе приобіцював [„er versprach alles”, Нім. денник, ст. 9] або повертав розмову на що инше. Коли Їречек звертав йому увагу на потребу народньої (populären) літератури, він „відповів наріканнями на тутешні відносини” (Нім. денник, ст. 4) і розповідав „î židech a jejích šmejdech” (Denník, ст. 10), так, що Їречкові довелося записати в денниках: „Těžko s těmi lidmi mluvit” (ст. 10); „mit diesen Leuten ist es schwer ein vernünftiges Wort zu sprechen” (Нім. денник, 4). Про справу з граматикою Гатталі згадує Головацький сам теж у листі до Григ. Шашкевича (Студ., op. cit., ст. 461), але трошки инакше: „Ѣречекъ . . . менѣ . . . препоручилъ щобы сочинити Грамматику по образцу чешской Гатталы…”

 

74 пор. вислів Гушалевича, що, мовляв „намъ лучше теперь держаться середини” (лист до Я. Головацького з 25/Х, 1859), Студ., op. cit., ст. 300); Іван Головацький дуже обурювався (хоч сам листувався з братом Яковом по-російськи) на Раковського за його „эксцентрическую форму языка” (Студ., op. cit., ст. 225), лаяв за „неумѣстное упрямство” (ibidem, ст. 406) – себто, за послідовне вживання російської мови. Сам він звав мову видань своїх однодумців „церковно-русскою” (ibidem, ст. 316).

 

75 Гарний і докладний образ боротьби за мову дає ввідна стаття Студинського до „Кореспонденції Головацького”.

 

76 З цього погляду дуже характеристичний лист Василя Ковальського (теж „народовця”) до Михайла Козановича з 25/VIII, 1856, що післав був до „Вѣстника” свій вірш, де ужив слова „Оукраина”. Ковальський поробив у вірші різні (невдалі) редакційні зміни й, нарешті, каже: „Дальше не могу въ 6, оуступу позоставити „Оукраины”, абы насъ непосужано о переморгованье ся съ Россіей) – оно дасться добре змінити на „нашои краины”… Правда, Ковальський бореться і з тим, „абы не повтарялося” і „слово Русь: лучше”, мовляв, „мѣсто того ,мы’ или ,Русини’ – бо тоє слово „Русь” нам всегда закидують…” (Студ., op. cit., ст. 544).

 

77 Пригадаймо, що, напр., члени-українці правописної комісії, крім Черкавського – всі духовні, дарма що три з них займали світські уряди (Головацький, Яновський, Полянський).

 

78 Варто тільки прочитати його розправу „Die lateinischen Schriftzeichen in der ruthenischen Sprache” („Lemberger Zeitung” 1859, № 120-122, передруковану Франком ув Укр.-русь. Архіві. VIII, ст. 106-129), яка й досі не втратила своєї вартости; пор. зам. 16, ст. 4. Їречек Черкавського змальовує (не замикаючи очей на його великі хиби) як чоловіка „von ausgedehnter Bildung, einem scharfen Blick und einer zerfasernden Kritik”… „uiberlegen seinen Volksgenossen in jeder Beziehung, von „ihnen hart verfolgt und den Polen nichteben auch beliebt…” (Podání, ст. 9).

 

79 Під час побуту ві Львові Черкавський показував Їречкові українські (maloruské vén!) видання, друковані в Москві, „Русалку Дністрову”, видану за допомогою Головацького на Угорщині, й деякі инші українські (rusínske) речі, виводив (pravil), яка гарна це мова (krásná ta řeč), і як її тутешні люди (галичани) занедбують” (Denník, ст. 3; Нім. денник, ст. 2). Їречек додає від себе: „A v tom věru pravdu ma!” Черкавський поборював Головацького, як університетського професора за його москаличення (Russiesieren), але ж і був проти того, щоб дати професуру пропонованому Ґолуховським (Франко, op. cit., ЗНШ, CXLVI, ст. 101) Зигмунтові Савчинському, бо „Савчинський 1848 р. був проти українців, досі ніякими студіями з україністики не займався, і його покликання на катедру більш пошкодило б, ніж помогло б” (Dennik, ст. 19; Нім. денник, ст. 6). Здається, з і сторичного погляду, розбір діяльности Євсевія Черкавського [1822-1896] з того часу, але розбір об’єктивний, sine ira et studio, дав би, може, трохи инший образ цієї цікавої на той час людини, фанатика народньої мови, але ж зненавидженого всім тодішнім інтеліґентним суспільством… Воно б цікаво з’ясувати, чому прихильники народньої мови з тих часів, безкомпромісові вороги язичія й російської літературної мови для Галичини, часто переходили в польськийтабор [Плятон Костецький, Єв. Черкавський]. Не можна ж думати, що мотиви для цього були тільки карієристичні…

 

80 Пор. ст. XXVI-XXXVII (wobei Hr. Czerkawski auf seinen Lauttheorien herumritt, dagegen der Prof. Hołowackij Thatsachen aus dem Leben entgegenstellte), XXXIV (wogegen Herr Czerkawski wieder auf das Brücksche System zurückkam); такі самі іронічні замітки читаємо в Малиновського (Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 40, 47): weil die Cyrillica dem neuesten Brückischen Lautsystem nicht die schuldige Rechnung trägt…

81 Те саме в чеськ. Denník-y: „Ptali se mne, mám-li dual, za Graecismus”, ст. 20.

 

82 Denníyk, ст. 20. З цього погляду цікаві для нас думки Йвана Головацького (з 1850 р.), що сам пише по-російському, а з приводу виходу слов’яносербської граматики Йовановича хвалить сербів, що вони „ступили на єдино спасительную путь для всѣхь славянъ – давной церковно-народной словесности” – і нехай собі, мовляв, що хочуть говорять Мікльосіч, Вук et consortes, вони „той правди даже своимъ геніемъ не перепрутъ”, і далі – хвала Богу, що „и наши Русиньї галицкіи начинаютъ прониматися тымъ увѣреніемвъ, що й серби (Студ., op. cit., ст. 516).

 

83 Bericht, ст. 12, 13; єпископ Литвинович покликувався на засіданні 30/V на те, що багато поляків (між иншим, лат. єпископ Баранєцький доносив про грубість української народньої мови, якої вживає духівництво, Римові, й митрополит М. Левицький мусів туди слати виправдання…) закидає укр. народній мові тривіяльність, і через те духівництво, щоб уникнути того закиду, було неначе (gewissermaszeu) приневолене провертатись до церковщинии (Sitzungn ст. 1, див. Додаток, ст. 59).

 

84 Bericht, ст. 13, 14.

 

85 Супроти цього цікаво буде знати, як на літературну мову дивиться Я. Головацький. У відповіді Їречкові на його „Vorschlag” доторкнувся Головацький і розвитку української мови. „Українська мова (ruthenische, russinische oder kleinrussische) самостійна мова, не діялект російської (Grossrussischen, Die ruth. Sprach- und Schriltfrage, ст. 114); її розвиток сягає Х-ХІ в.; її характер зберігся в письменних пам’ятках звичайного (profanen) змісту й навіть у старих церковних книгах (115); за польських часів вона, підо впливом польським, попсувалась; тоді й „виринули деякі відтінки й звукові відміни (Varietäten) в устах народу, що, одначе, ніколи не набрали загального значіння…” „Хоч можна виправдати (entschuldigen) той факт, що найновіші українські письменники від Котляревського, або власне письменники XIX ст., через те, що їм був невідомий великий мовний скарб опублікованих пізніще рукописів, що вони хотіли покласти говір народу (Volksmundart) за одиноку підставу (Basis) для літературної мови, яка почала була наново розвиватися – то тим не менш воно справедлива річ, щоб брати увагу (reflectirt werde) й на старші пам’ятки мови, що недавно появилися” (себто, літописи з ХІІ-ХІІІ в., напр., віднайдені А. Петрушевичем і т. д.). Тут Головацький покликується на приклад хорватів, що прийняли за свою літературну мову – мову письменників Дубровніка, хоч вона сильно відмінна (weit entfernte Varietät) від їх народньої мови [але забуває, що це ж була народня мова хорватів, яка зберігала всі її структуральні прикмети, а мова наших літописів для нас не народня!] – і закінчує патетичним риторичним питанням: чому ж українці [die Ruthenen] не сміють [dürfen nicht] нормуватисвоєї літературної мови на основі старших національних мовних пам’яток[nach den älteren nationellen Sprachdenkmälern], а чому їх відсилають виключно [werden ausschlieszlich gewiesen] до народньої мови?” [Volksidiom, ibidem, ст. 119]. Ще одне цікаве. На основі декількох легших, загально відомих цитатів із церковних відправ, Головацький робить такий висновок, що „віддалення церковно слов’янщини від українського народнього говору [Volksdialecte] не таке значне [wesentlich], щоб це мова, як її читати з-українська, не була зрозуміла навіть простому селянинові, якщо тільки предмет не переходить обсягу його тямок, – не таке як ось, напр., віддалення між німецькими діялектами” [ibidem, 127]…

 

86 Пор. лист до Гатталі [ст. 70]: „Ruština je divná stvůra; čim dale tím více vidim, že jest to srostlice ze staroslov. a ruského jazyka, beze vší konsequencí, beze všeho rozumu…” А втім, це потверджують і російські мовознавці: Обнорський[Русская рѣчь, 1927,1, 27] нараховує в російській літературній мові добру половину церковних слів; пор. іще Н.Трубецькой, Общеславянский элемент в русской культуре [К проблеме русского самопознания], 1927 ст. 84. Цікаво, що витворена на Україні й українцями філософічна [Т. Прокопович і ин.], граматична [М. Смотрицький] і инша наукова термінологія на церковнослов’янській основі принялася зовсім у росіян [усі ті именительн-і, прилагательн- і, междуметі-я, наіті-я й т. д.], а ми [й серби] мусіли творити її для себе наново в дусі народньої мови…

 

87 Пор. іще лист до Гатталі, ст. 70.

 

88 У відповіді Куземському Їречек доторкнувсь і погляду Шафарика на українську мову. Шафарик зазначував їй вузькі межі (література для простонароддя, пор. Slowanský Národopis, 1842, ст. 28). Та на його, Їречків, погляд, Шафарик „виходив від фальшивої передумови, начебто українська мова (die kleinrussische Sprache) була говором (Mundart) російської (des Grossrussischen), і тут із фальшивого засновку зробив фальшивий висновок, якого б тепер (себто, 1859), коли вияснене становище укр. мови, певне не повторив би” (ст. 9), див. Додаток, ст. 66.

 

89 Для ілюстрації Їречек подає на иншому місці таке порівняння: „Українська мова в такому відношенні до церковнослов’янської, як італійська до латини. Тут та там народ мовить звичайні молитви мовою церковної відправи. Італієць, що знає літературну мову, розуміє латину більш-менш так, як українець церковнослов’янщину. А проте в Італії досі нікому не впало на думку, через те, що латина й італійська мова між собою споріднені, писати, напр., fraude, laude, замість frode, lode, так як ось по-українському пишуть dom, roh замість düm (дім), rüh (ріг)”, див. Додаток, ст. 62. Порівняння, ясна річ, не дуже влучне…

 

90 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 149, 151-153, 155 і т. д.

 

91Пор. непристойні епітети на його адресу: „най чужа безрога нашей царинки не рыцькае” (Я. Головацький, лист до Грип Шашкевича з 25/VI 1859, Студ., op. cit., ст. 461); „чешскій напастникъ”, “зелена жаба” (Малиновський, до Григ. Шашкевича з 28/VII 1859, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 70)… Инші, зпоза Комісії, звали його „виновником своєї неслави” (Дідицький, Студ., op. cit. ст. 452), „хитрцем” (Іван Головацький, ibidem, 455), а Іван Гушалевич дозволив собі навіть, щоб „отомстити за наши прискорбія” (Студ., ор. cit., ст. 451), на віршило, що кінчається так:

Най же ѣ… въ своє ческе пиво

А не въ нашь медокъ пхає своє рыло,

Бо єго рыло приберемъ въ ходакъ,

Скажуть Славяне ѣ… дуракъ!..

 

92 Напр., Я. Головацький, оповідаючи про цілу акцію з глумом, назвав цей правопис, над яким працював сам із Їречком, який ухвалював – октройованим (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LVIII-LIX).

 

93 Останнє, це не закид; узагалі між хибами кирилиці є й такі, що вийшли з непорозуміння, про них говоримо далі, ст. 28,30-32, напр., про брак знаків на потрійне л, що ѧ заступає ja та je і т. д.: всіх хиб нарахував Їречек – 14 (Vorschlag, 25).

 

94 Із неї подав Їречек у Vorschlag-y на зразок правопису (кулішівки)Псалом Шевченка (Чи є що краще, лучче вь світі якь укупі жити…, ст. 35). Так само надрукував (ст. 35) з кінця II тому Основ’яненкових повістей 4 речення (7 рядків – ярижкою) та передрукував кирилицею з граматики Й. Левицького (з 1834, Anhang zur ruthenischen Grammatik, ст. 47) правописом Котляревського одну строфу з І пісні Енеїди (Єнєй болѧчка був Юнонѣ…), видання з 1808 (ст. 36). До речі, передрук кирилицею назвав Франко (ор. cit., ЗНШ. CXVI, ст. 95) куріозом, бо „виданє Енеїди з 1808 було друковане гражданкою”. Але ж Франко не порівняв Їречкового тексту „Енеїди” із текстом у граматиці Левицького, надрукованого саме кирилицею…

 

95 Обговорюючи цю всю справу тільки з боку мови, я залишаю на боці Їречкову арґументацію про користі для українців із переходу на латинське письмо (Vorschlag, ст. 14- 18), – над нею спинився потрохи Франко, op. cit., ст. 93-94; а проте коротко ці арґументи зберу, бо деякі дуже цікаві та й досі не втратили своєї ваги: зріст літератури, як у тих сербів (хорватів), що вживають латиниці; доки не ввійде у свідомість різниця між церковною й українською мовою, література не піднесеться (ст. 12); полегшення в школі, де вчать 3 різних письм; полегшення для неукраїнців і простих людей, як знатимуть одне письмо; церква нічого не тратить, бо будуть учити читатицерковного письма, а цього досить (ст. 14), для укр. мови – читання мало; нічого боятися польонізації, бо а) уряд не допустить, б) користи полякам із того немає, в) українці утрималися в важчих часах (ст. 17); через церковну мову література не могла розвиватися; рахуючись із потребами часу, інтеліґенція польщилася; література краще була б розвивалася, якби українці здавна рішилися були вживати латинського письма (ст. 17); Їречкова латиниця не – польська; все залежить від самих українських письменників: треба сподіватися, що вони тим більш будуть старатися зберігати чистоту своєї мови, чим виразніше в правописі виступатимутьрізниці тої мови від усіх инших слов’янських мов, і тим самим виявлятиметься її своєрідність; ніхто ж не схоче твердити, що латинська азбука – польська, що прийняти її, значить – польонізувати мову (ст. 18); збільшення зацікавлення українською мовою з боку лінґвістів; нема чого боятися розрізу з українськими земляками з-поза Австрії: при розумному й уґрунтованому змаганню українців (der Kleinrussen) із України вирвати мову з гальмівних пут церковної ортографії, латиниця, що відповідає науковим вимогам, зустрінеться з їх симпатіями; українці ввійдуть у тісніший контакт із освітою заходу (ст. 18).

95* Власне Й.Лозинський [Grammatyka języka ruskiego (mało-ruskiego), Перемишль, 1846] перший підмітив це явище (напр., А.Павловськийізв’язував його з односкладовістю слів, пор. „Грамматика малороссійскаго нарѣчія”, Петербург, 1848, ст. 2). На 26 і 27 ст. він назначує, що коли о та е є pierwiastkową głoską słowa” і є стиснуті, себто, коли на них „się następująca spółgłoska opiera”, то „e brzmi jak i (ѣ), po twardo syczących jaky (ст. 26), o brzmi jak i lub у” (ст. 27); але ж як „opierająca się па е, о spółgłoska” від них відділяється, „natenczas е, о swoje właściwe brzmienie nazad odzyskuje”. Лозинський ілюструє цей закон прикладами (ст. 26 і 27) і подає „вийнятки” від підміченого ним закону, які використав і Їречек. Я. Головацький (Грамматика руcкого Ѧзыка, Львів, 1849) просто ці помітки Лозинського у своїй книжечці дослівно переклав (ст. 14, 17).

 

96 Щодо r – то Їречек непевний, чи буває воно в українській мові паляталізоване; тим-то часто приклади з r’ він ставить у дужки; це, певне, підо впливом Мікльосіча, що в І вид. Vergl. Lautlehre вважав укр. r, нарівні з губними, „keiner erweichung fähig” (ст.340); у II вид (з 1879) говорить уже про те, що „r wird erweicht, aber nicht in demselben umfang, wie im altslov.” (ст. 444).

 

97 пор. у Мікльосіча (op. cit.): śmich (369), hvizď (357), але постійно тільки: šisť [342], kisť [357], šesť [362] і т. д.

 

98 Напр.., Левицький [Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien, Перемишль, 1834] пише: значенїє, спасенїє, здоровьє; [ст. 62, 63], Й. Лозинський [op. cit.]: створѣньє [52], спаньє, битьє [55], мало де їє: милосердїє, спасемїє [ст. 55], І. Вагилевич [Grammatyka języka Białoruskiego w Galícii, Львів, 1845]: видѣнїє, житїє, затьмѣнїє [ст. 27], але й братьє [36], камѣньє [39], питьє [139], Я. Головацький [op. cit.]: имѣньє й имѣнїє [74], закоченьє [76], оружьє [77] і намѣрєнїє [77], оударєнїє [79] і т. д. Народні Лучкаєві [Grammatica slavo-ruthena, Буда, 1830] форми на ѧ [ст. 46, 49 і т. д.] були для Їречка діялектичні, й він, переписуючи своєю латиницею зі „Specimina styli ruthenici” казку „Тыква и дуб”[ст. 154], то залишає ці форми з – ja [lystja, Vorschlag, ст. 54, 55; kvitja, ст. 55], то замінює їх на -je: зернѧ [154] – zernje [Vorschlag, 54], cѣмѧ [154] – simje [54].

 

99 Мікльосіч писав як слід [Vergl. Lautlehre, 1852]: руťe [348], žerďe [349], obołońe [346]…

 

100 Для наглядности Їречек при кожному прикладі латиницею подає те саме слово, написане кирилицею.

101 пор. „ł” wird zu 1 erweicht”, op. cit., ст. 340.

 

102 O Králodworském Rukopise s obzwláštnjm ohledem na ginoslowanské překlady geho (Časopis Českého Muzeum, XII, swazek III, Прага, 1838). Так на 387 ст. читаємо: „Praeterita w rusjnských časownjků, wycházegjcj w singulári na u neb w, powstała wlastně z welmi hrubého l k. p. ľubil, chodžiuwał zněgj w uštech Rusjna gako ľubiu neb 1’ubiw, chodžiuwau, neb chodžiuwaw. Ostatně, mimo těchto minulých časownjků, rusjnské ł nenj tak hrubé i plné gak polské ł.. Tak k. p. we slowě skala wyslowuje Rusjn l plněgi, něž Čech, gednak ne tak plně gak Polák swoge skala. Wůbec naše ěeske l neodpowjdá ani polskému ani rusjnskému ł ani l… Tu prawidła wesměs mnoho neprospěgj, třeba slyšeti gak Rusjna tak Polákamluwjcjho”.

 

103 Мікльосіч (Vergl. Lautlehre, 1852) писав: stołb, vołk, dołh [ст. 349], šoł, pojšoł (345), buł jem (355), навіть -pił (= пів), ст. 365, але ж виразно підносив, що це „ł vor consonanten und im auslaute ähnlich dem u und bildet mit dem vorhergehenden vocal einen diphtong” (361). Їречків закид Мікльосічеві (Vorschlag, 10), що він, мовляв, через недогляд (aus Versehen) писав – kazavem (Lautlehre, 362) – непорозуміння.

 

104 Щодо визвучного л у іменників, то з Мікльосічевих слів (bemerkenswerth ist, dasz auslautendes ł in substantiven in vielen gegenden seinen eigenen laut bewahrt: voł, doł, oreł, op. cit., 362) видко, що й він мав сумнів, чи тут л зберігається. Вагилевич [op. cit., ст. 179] виразно приписує в таких випадках вимову w, отже, бѣлъ, волъ, орєлъ, стôлъ і т. д. читай – biw [sic!], wiw, orew, stiw і т. д. Так само Лозинський [op. cit, ст. ЗО] дôл – dyw;Головацький [op. cit., § 47, ст. 25] стоїть за „л”, але ж непевно, вдоволяючись загальною увагою, що, мовляв, дôлъ, вôлъ, орєлъ… вімовлѧютъ гдекуда: дôвъ, вôвъ, орєвъ… Але ж виразно пише: повєнъ, човєнъ [там-таки, § 46, ст. 25].

 

105 Мікльосіч (op. cit.) переписував однаково: kňażiv (342), paniv (343), słivce (344), łavka (346) i… rukov (347), dušev (347)… Про вимову такого vнічого не говорить, ще більше [певне, за Лозинським, op. cit., ст. 32, та Я. Головацьким, op. cit., ст. 29-31], на ст. 369 читаємо, „що d, b, v і т. д. werden im auslaute wie t, p, f... gesprochen”. Тільки у другому виданні „Vergl. Lautlehre” (1879) читаємо виразно, що „auslautendes v (krov, rôvnyj, rukov i т. д., lautet wie engl. w” [ст. 450]. В 1852 р., здається, av, ov (čovn,povn, op. cit., ст. 362) він не читав за дифтонги, а то ж тільки dał, stołp каже вимовляти dau, stoup (361). Правда, Я. Головацький викладав на університеті як слід про вимову v після голосних [пор. Возняк, Студії над гал.-укр. грам. XIX в., ЗНШ XCIV, ст. 145], але про це не міг знати ні Мікльосіч, ні Їречек…

 

106 Пор., напр., Й. Левицький, op. cit., ст. 4, при чому тут іде мова тільки про „einige Gegenden” та не робиться різниці між ja<ę та корінним ja; Левицький переписує таке jaä, напр., ӧтцä [ст. 204], шäпка [205], попри — поросѧ [206]; Вагилевич, op. cit., пише а, ѧ, але каже вимовляти скрізь е, je: žel, čes… wiezy, dieka, mieso [ст. 173]; Головацький каже, „що ѧ пôслѧ согласнои и а пôслѧ ж, ч, ш, щ, вьімовлѧютъ въ надднѣстрѧнскôм нарѣчью ѧкъ мѧгке е або є: жєль, чєсъ… щестьє, затєвсє, пєть…, але по общему выговору малорускому повинно сѧ говорити и писати: жаль, часъ… щастьє, затѧвсѧ, пѧть” [ор. cit., ст. 6, § 11].

 

107 op. cit., ст. 341 : kurjata und kurjeta (im Westen), rjasnyj (rjesnyj)…

 

108 Ковбек, що теж тут бачить „podobnostj і přjbuznostj s čestinau” [op. cit., ст. 370], не робить цього переходу залежним від повстання ja, отже: tiežkyj, pamieťi – pšenyće, žiel, šiepka [ст. 371].

 

109 Пор. Denník під датою 9/VI 1859 (ст. 29): „Вуl isem v rusínske hodině. Děti i učitel mluvili pěť, poměnutyj, učitel pák sám je korrigoval pomjanutyj…” Але після конференції в листі до Гатталі (див. Додаток, ст. 70) пише вже: v Kolomyji říkají podnes svatyj, kdežto všude jinde švetyj nebo švjatyj…

 

110 Hanp., dił (op. cit, 343), stił (343), zirka (343), nič (343), sil (343), але – ďiva (342), s’ino (342)… i s’im (342), os’iń (342), kraďiž (342) і т. д. Те саме бачимо в II виданні „Vergl. Wortbildungslehre” з 1876 (brativ 249, nih 250… śviťi 252… ľid 251, ńis 273). Зате в II вид. порівняльної звучні з 1879 р. Мікльосіч заводить ô на і < о, напр., kôń, nevôd, veselôsť, lôkoť (ст. 430), ě на і < е, напр., pêk, rêk, utêk, (ibidem), але čipkyj, bľidyj (ст. 429). Так само в инших частинах своєї порівняльної граматики, напр., Vergl. Stammbildungslehre, 1875 (izbôr 10, dôl 8… popêl 8, postêl 57, kamêńe 8, побіч – veśile 68…; ćil 57), Vergl. Syntax, 1883 та в етимологічному словнику слов. мов із 1888 (zastôl 321, bôk 17… ośêń 105, posťêľ 321, побіч ľid 162, naviť 387… ; hńiv 68, vyďity 390 і т. д.).

 

111 Пор. Й. Левицький, op. cit., ст. 9 (Die Russinen sprechen diesen Buchstaben – себто ѣ корінне, та з e – ganz so, wie die Deutschen das ie in den Wörtern die, wie, nie, sie, Liebe, zB. вѣкъ (wiek), тѣсто (tiesto). Міркуємо, що це Левицького запозика від Лучкая (op. cit., 4: Rutheni… proferunt ѣ velut accentuatum í, seu Germanicum wie). Головацький (op. cit. 7, §13) зазначував вимову ѣ „ѧк ji дво дуже мѧгоньке і”. Та це було 1849 р.; 1860. р. він переписує ѣ, лат. ié, пор. Diédickij, Rusałka Dniéstrowaja (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XI, 123). Про його погляди на ѣ в тому часі див. ст. 39.

 

112 „Довготу” укр. і < ѣ; Їречек ізв’язує з наголосом, що, мовляв, здебільша (in den meisten Fällen) падає на ѣ (ст. 44); при цій нагоді він указує, крім аналогії в чеській мові, і на схожість із дальмацькими говорами „ілірійської” мови.

 

113 Пор., напр., транскрипцію гуцульських народніх пісень у праці І. Вагилевича „Huculové” (Č. Č. M. XIII, 1839): diwčyny (47), witer (48), try nedili (48), jei (47), swoí (48)… zílíečko (47). Так само в його праці про бойків (Bojkové, ibidem, XV): lísí (56), bílí (57), śnihy (58), vínku (56) і т. д.

 

114 На ст. 5 читаємо: о sonat inter Ruthenos in quibusdam partibus velut Hungaricum ü, Gallicum u: поп püp, пост püszt, волwм volüm, alii amant et ut i vel ѣ pronunciare … alii Valachorum ducti ut оу.

 

115 op. cit., ст. 13: wenn es gedehnt wird…, wird wie das französische u oder deutsche ü ausgesprochen,unddiesesist die Eigenheit des russinischen galizischenDialectes…

 

116 У гуцульському говорі (Станиславівщини, Коломийщини, на Буковині) „о przechodzi w grube і (ü): вüлъ, плüтъ,” op. cit., ст. XX; тільки ж для Ужгородщини, всупереч Їречкові (Vorschlag, 41), Вагилевич подає ї(плїтъ, кістъ ibidem, XX). Таку вимову вказує він як правильну для і< о (ст. 175; ї – і, що не м’якшить попереднього приголосного; для і < е – знак ѣ, ст. 174).

 

117 „der Uibergang von ó – себто, здовженого о, запозика від Й. Левицького (пор. пом. 115), що підходила до погляду Їречка про схожість обох мов — in ü wurde durch ein u und ui (на останнє мав Їречек указівку в Шафариковому Slowansk-ому Národopis-i, II вид., ст. 28) vermittelt”; инаходив Їречек у грамоті з 1421 р. й у творах українських письменників із XVI в.

 

118 Левицький подає такі приклади на ü (ӧ) – у: мôгъ, – мигъ, грӧбъ, – грибъ, бӧкъ – быкъ (ор. cit., ст. 14).

 

119 Я. Головацький (op. cit., ст. 20) каже що „ô грубшє вьімовлѧєсѧ” (ніж і<е) „и не мѧгчить прєдыдущои согласнои”; Лозинський характеризує той звук як польське у (після зм’якшувальних приголосних: złyśť, stył,płyt) або і(після инших: bib, wiz), але коли у, коли і, „trudno jest oznaczyć” (op. cit., ст. 27); його етимологічний знак на той звук – о з перевернутим і над о.

120 У своїй Граматиці з 1849 р. Головацький виразно каже, що „само (= тільки) гôрскє нарѣчьє розрôжнѧє выговоръ и и ы; инде оутратилосѧ всѧкє розличьє и в малорускôмъ письмѣ уживаютсѧ и и ы толькодлѧ роздѣлу (= різниці) словъ…” (ст. 7, § 14). Про його погляд 1860 р. див. ст. 38. Лозинський (op. cit., ст. 20) наводить правила, де писати ы, але вони роблять вражіння самовільности, напр., род. одн. жін. – ы, назив. і знах. мн. чол. і жін. – и (45, 58); та аргумент „dla różnicy” є й у нього, майже з тими самими прикладами, що й у Їречка (ст. 20).

121 Пор. iskaty 39 (Голов., ст. 27), slyšaty 39 (Голов. ст. 194, Вагил., ст. 95), doska 39, ubijaty 39, plěsaty 43, 52, sosid 45, 62, sosudy 52, vozmiižnyj 47, pachaty 51, 52 (pašu), čado (52), jazycy (52), tamo (51) і т. д.

 

122 Пор. Podání, ст. 12: „für die weitere Fortbildung der (ruthenischen) Sprache ist namentlich die baldige Herstellung einer ruthen. Laut- und Wortbildungslehre von nöthen…”

 

123 Пор. ст. 15, замітка 73.

 

124 З букваря, читанки для народніх шкіл, із біблійної історії (ст. 51-54), з Лучкаєвих „Specimin-ів styli ruthenici” (ст. 54-55), з віденського Вістника ч. 18, 1859 (ст. 55), з хрестоматії Головацького для вищих кляс гімназії (дві колядки, ст. 55-56), з читанки Ковальського, ст. 56. Крім цього, зі збірників народніх галицьких пісень: Жеґоти Павлі – З пісні (ст. 57-58) й Вацлава з Одеська – 1 пісня (ст. 58-59) – та зі збірника Максимовича, вид. київське з 1849: Toska sestry po brati (ст. 59) та Son (ст. 66) – не зачіпаючи в цих останніх мови: бодай не переробляє я < ę на ě, напр., tyńaje ća, pytaje ća…, вживає форм chodyť (ст. 60), побіч: idut, hudut (ст. 59).

 

125 Пор. завсіди о після č, ž, š, напр., ščodryj (Голов., op. cit. ст. 20: що́дрый і щедрьій; Вагил.: szczodryj, op. cit., 174), žobrak 37; püłk 43, narüdnyj 47, vozmiižnyj 42, але і hrom 40 (пор. Голов., op. cit., ст. 18: но часомъ можна почути грôмъ,), kupeľ 45, 52 і т. д.

 

126 Пор. місц. одн. м’яких відмін із історичними формами: po poly 51, na mory 51, na иlусу 52, na huly (= гілка) 51; род одн. чол. ім.: rüd – rodu, narüd – narodu, düł – dolu, rük – roku, vüł – vola, kiiš – koša, oborüh – oboroha, але чомусь nüs – nosu, зате büb – boba (ст. 52); род. мн. пригод, відм.: kostyj 43, prystanyj 55, орудн. одн. – kosteju 44 побіч kosteu 43; род. мн. nt-пнів: husěte 43, 52; місц. мн. – końoch 40… У прикметників і займ. наз. одн. чол. все -yj – malyj, але й hürkyj, jakyj 53; наз. мн. частіше -yji: dobryji 44, suchyji 39, займ. syji 52; наз. одн. жін. krasnaja 39, 43, syńaja 43, знах. одн. krasnuju 44, zelenuju 44, хоч буває й syva zazule (voc.) 52, ľube lito 52, bose 57… В займенників: joho, čyjoho, čyjomu 44, дав. одн.jij 43, але род. мн. ich 39, побіч – moji, mojim 44. Серед дієслівних форм одмітимо: zěbsty 40; nemohu 51, але- bižu 53; lomľat 43, побіч ťamju 52; наказ, сп. sadit 52. Неприємно вражає, що наче в дієслові ležaty наросток а [пор. ležaty = lehjaty, ст. 44]… Дещо можна взяти за друкарську помилку: nebe 39 [чехізм], terpyty 39, rüźnyj 40, kej [= кий] 53, uhel 42, chlapom 43, peněz 45 [чехізми], nań 52 [чехізм або польонізм]…

 

127 Досить поважну Їречкову бібліографію українських творів, писаних польською латиницею, доповнює Франко [Укр.-русь. Архів, VIII, ст. IV-XIII],

 

128 У „Vorschlag”-y Їречек подає деякі виписи українських творів латиницею, і то – друкованих польським правописом: з „Литовської хроніки”, видання Т. Нарбута [Вильно, 1848], ст. 27; з „Литовської метрики”, вид. гр. Дзялинського [Познань, 1841], ст. 28 – власне обидві пам’ятки білоруські; – зі збірника народніх пісень Вацлава з Олеська [Львів, 1833], ст. 29 та Жеґоти Павлі [Львів, 1839], ст. 30, з „Руского весіля” Й. Лозинського [Перемишль, 1835], ст. 30 та з творів Тимка Падури [Львів, 1842], ст. 31; зі спроб, друкованих чеською латиницею: пісня про Стефана-воєводу вид. Граділя й Їречка [Відень, 1857], з М. Шашкевичевого й Вагилевичевого перекладу Королеводвірського рукопису, друкованого в Časopis-i Česk-oro Muze-я [Прага, 1838], ст. 32-33, зі Шафарикового Slowansk- ого Národopis-y [Прага, 1842], ст. 42 та з Мікльосічевої Vergl. Lautlehre der slav. Sprachen [Відень, 1852]. Тільки ж Мікльосічеву латиницю не можна назвати виключно чеською.

 

129 „Memorandum über das Projekt im Ruthenischen statt des bisherigen griechisch-slavischen, sogenannten cyrillischen, das lateinische Alphabeth anzuwenden, vom k. k. Minist.-Rate im Ministerium für Kultus und Unterricht Herrn Gregor Szaszkiewicz” (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 173-202) – дата: 9 травня, 1859, отже, – до засідання Комісії.

 

130 Einige Worte über den vom Min.-Secretär Joseph Jireček gemachten Vorschlag das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben, von Universitäts-Professor Jakob Glowackij (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 113-157) – дата 19 червня, 1859, себто, після конференції.

131 Лист Малиновського до Григ. Шашкевича, 9/VI, 1859, Укр.-русь. Архів, VIII, 53.

 

132 3 цього боку дуже цікаві погляди тодішнього директора поліції, пізнішого [від 1861 р.] сеніора львівського Ставропігійського Інституту, Якима Хоминського [1796-1867]; їх собі Їречек записав у денник своєї празької подорожі [ст. 25-27] й подав гр. Тунові в нім. перекладі [ст. 11-12]. Їречек провідав Хоминського 8 червня після останнього засідання й почув від нього ось що: „В Галичині треба відрізнити два елементи, що через узаїмний опір удержують рівновагу. Українці (Rusini; die Ruthenen) – слабі й молоді, чисті (pravi) діти. У свойому примітивному стані ціпко (pevně) тримаються церкви. Коли відірвуться від тої спійні (od svazka; von diesem Bande), поробляться поляками, й це мета, що до неї прямує відома партія [себто, поляки, В.С.]. Українці – це мов дерево, що йому стинають (usečen; wird abgeschlagen) вершок, але ж що його коріння цілком здорове. Горішнє галуззя відпадає, освіченіші українці польщаться. Але пневі це менше шкодить, як довго коріння має здорову силу. Та як тільки пічнуть іздолини рити, ціле дерево загине. Горе буде, якщо не перестануть підкопувати внизу основ українського народнього характеру – а ними є церква й мова та тісно з нею ж зв’язана азбука. Коли це все українцям забрати, куди їх заженете? До поляків або до росіян (k Rusům; zu den Russen). Ні одне, ні друге австрійському урядові не годиться. Він повинен дбати, щоб пень той у свойому зароді залишився здоровим. Ціла справа [себто, акція в справі переміни азбуки] – дуже дрібна (velmi malicherná; zu geringfügig – підкр. моє). Розумніше було б зробилося, коли б уряд був склав комісію з самих українців, щоб вони сами спекли собі, що їм треба. А так зчинився рейвах (у чеському: de lana caprina!) страшний, що не стоїть у ніякій пропорції до ваги справи. Українці – прибиті або роздратовані, поляки викрикують із радощів, наскільки вони – радикали, ходять задумані (zaraženi; nachdenklich), наскільки вони ними не є. Теперішню справу [себто, азбуки] розбирали вже 1848 року. Те й її, власне, робить тяжкою, що її зводять із революційними [розуміється, польськими] спробами, яким уряд неначе простягає свою руку. Тута cправа не в філології, а є це питання політичне (nejedná se tu о filologii, něbrž o politické poměry; es handle sich da nicht um Philologie, sondern um eine politische Frage). Еміграція [польська, розуміється] безпечно вхопиться цілої справи й використає її у свойому дусі і т. д.

 

133 Лист Куземського до Григ. Шашкевича, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 73.

 

134 Пор., „за письмомь руне церьковь и обрядь” (ibidem, ст. 74)

 

135 Пор. лист Ів. Головацького до брата Якова з 15/V, 1859 (Студинський, op. cit., ст. 446).

 

136 Пор. лист Малиновського до Гр. Шашкевича: мовляв, „між слов’янами поляки, росіяни та чехи воюють за перевагу, за принципат, чехи хотять нам своє панування накинути, а ми, як не хочемо мати нічого спільного з поляками й росіянами, бо не хочемо грати великої світової політики, то й не хочемо чеського принципату” [wollen wir das tschechische Prinzipat nicht haben], Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 53, лист VI, із 9 червня 1859. В такому самому дусі висловився Гр. Шашкевич у листі до Як. Головацького з 9/VII, 1859 [здається, підо впливом поглядів Малиновського]: „абы верховность чесчины до якои стремлять чехи хотя бы надъ аѵстрійскими Словѣнами оутвердити и надъ Русинами, що, якъ долго азбука стояти буде, абсолютно видится невозможнымъ” (Студ., op. cit., ст. 465). Про ту „світову політику”, у зв’язку з латиницею, згадує Малиновський іще раз (ibidem, ст. 66), що, мовляв, „спір за кирилицю викликано тільки тому, щоб „uns Ruthenen, die wir in die Weltpolitik nicht spielen wollen, aufzurütteln und in dieselbe hineinzuwerfen” [ лист X з 20/VI 1859]…

 

137 „Latein-tschechisch wird Niemand von den Ruthenen schreiben, sondern lieber schon polnisch (підкр. Малин.,), und zwar um so mehr, als unsere Annäherung an die Polen uns manche Sekaturen ersparen würde. Ja, die Ruthenen wurden ihren Sprachunterricht lieber ganz fallen lassen (підкр. моє), und sich dempolnischen (підкресл. Малин.; надруковано помилково: politischen) zuwenden, sich damit begnügend, dasz das Kirchenslavische des Ritus wegen „ach alter Art gelehrt werde” (підкр. моє), Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 53 [VI лист М. Малиновського до Григ. Шашкевича з 9/VI, 1859].

 

138 Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 67 [лист Малиновського до Григ. Шашкевича з 1/VII 1959].

 

139 ibidem, ст. 69 [лист Малиновського до Григ. Шашк. з 6/VII, 1859].

 

140 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. XXII, ст. 160 [Й. Лозинський, Bemerkungen über den Vorschlag і т. д.].

 

141 ibidem, ст. XXVII [Литвинович].

 

142 Пор. V лист Малиновського до Григ. Шашкевича з 8/VI 1859: „Wird uns die Latinica von Ruszland abschneiden, ungeachtet welcher die P о 1 e n so sehr für Ruszland schwärmen? Welches Mittet wird man ergreifen, um die Polen (підкр. Малин.) von Ruszland abzuschneiden? Man gestattet den Polen ihre Literatur aus Russisch-Polen zu beziehen: warum will man uns von der Literatur der 13 Millionen Ruthenen in Ruszland abschneiden?” [Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 49-50].

 

143 Пор. вислови Литвиновича [в листах до Гр. Шашкевича, Укр.-русь. Архів VIII]:Todesstosz [ст.1.], Gewaltstreich (1, 9), Attentat (1, 6, 10), Teufelswerk (2), Höllenwerk (5), Machwerk (6); Куземського (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage): Machinationen (16), unglücklicher Antrag (34); Головацького (ibidem, ст. VIII): hinterlistige Intrigue і т. д.

 

144 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 193 [Григ. Шашкевич], 165 [Лозинський]…; німець Мош звертав у приватній розмові з їречком [28/VIII 1859] увагу на те, що селяни тому вчать свої діти, щоб вони могли „gleich dem Djak Kirchenbcher lesen”, і коли буде заведена латиниця, то „запал для школи в селян погасне” [Нім. денник, ст. 2].

 

145 Про це читаємо в листі Малиновського до Григ. Шашкевича з 5/VI 1859 р. [Укр.- русь. Архів, VIII, ст. 46]: „Ich habe heute zum Protokoll die mir von Wien zugesendeten Gegenerklärungen [підкр. моє] des Miklosič und Szafarziks übergeben”. Те саме згадується в „Die ruth. Sprach-und Schriftfrage”, ст. LIII. Не думаємо, щоб Шафарик окремо щось писав, а просто все йшло – via Відень. У листі до Якова Головацького з дня 30/V 1859 В. Дідицький писав таке:… „донесу Вамъ еще, що и самъ І. П. Шафарикъ, тесть Г-на ѣp…, вовсе неудоволенъ изъ своего зятя, що тотъ за далеко пбшолъ на не своє поле! О семъ писалъ недавно молодый Шафарикъ-сынъ къ одному изъ моихъ профессоровъ [Г. А. Людвигу], а тотъ вѣдаючи о нашомъ дѣлѣ, извѣстилъ мене о томъ приватно” [Студ., op. cit., ст., 449]. Все, як бачимо, йшло через руки Головацького [так само й думка Мікльосічева] – та Головацький, щоб не надто видко було його руки, відступив цю справу Малиновському, щоб він дав її до протоколу. Є це „mittlerweile eingezogene Äusserung der berühmtesten slavischen literarischen Autoritäten” (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LIII) – з другої руки. В листуванні між зятем і тестем – немає згадки про становище Шафарика в цій справі.

 

146 Пор. його слова: „Was das alphabet anlangt, dessen ich mich in dieser abhandlung bedient, so habe ich das bulgarische und das kleinrussische, von denen das erstere mit einer einzigen ausnahme, das letztere gewöhnlich (підкр. моє) mit cyrillischen buchstaben geschrieben ward, mit lateinischen buchstaben geschrieben; ich habe die Überzeugung gewonnen, dasz das entsprechendvermehrte lateinische alphabet zur bezeichnung der laute beider sprachenangemessener ist, als das cyrillische. Ich erlaube mir diese abweichung von dem herkommenen um so eher erlauben zu können, als weder bei der einen noch bei der anderen spräche eine etwa vorhandene literatur berücksichtigt war”. (Vergleichende Lautlehre der slavischen Sprachen, Wien, 1852, ст. X).

 

147 Пор. лист Івана Головацького до брата Якова з 28/VII, 1858: „Микл. говорилъ… добро говоритъ было бы, если бы Русины оставили свою дотеперѣшнюю ортографію, а принялибъ чтото въ родѣ Вука Караджичевой” [Студ., op. cit., ст. 407). Ці слова важко погодити з тими думками, котрі в імени Мікльосіча надрукував Дідицький у листі до Як. Головацького з 30/Ѵ 1859 (Студ., op. cit., 448), мовляв, він, Мікльосіч, уважає „die slavisch-ruthenische Schrift als die einzige” відповідне для української мови, та що він „in keiner anderen Schrift”, які він знає, не находить відповідних знаків на м, я, ô, і передусім на чисто слов’янське (echt slavisch) Ѣ… Останні слова приневолюють віднестися до автентичности заяви– з недовіррям [Мікльосіч усе і скрізь писав за укр. ѣ’i]. А так Мікльосічеве становище в цій справі не зовсім ясне. Чи не грала часом тут ролі амбіція, що його до акції не запрошено? Такі думки насуваються, як читати лист Дідицького до Головацького з 30/V 1859. Коли Мікльосіч говорив перед викладами на університеті проти української латиниці й цілої акції 1859 р. „съ нѣякимъ пристрастіемъ справедливого оскорбленія”, і коли Дідицький його поспитав, чи не має він яких указок або запитів „изъ выше, отвѣтилъ рѣшительно, що уже выше 4 лѣтъ В. Министерство не призывае его никогда къ яковому совѣту й ему здаеся, яко бы отъ того часу всю ласку й довѣріе утратилъ” [Студ., op. cit, 448-449]… Заяву Мікльосіча проти латиниці, зі слів Дідицького, враз із листом його, Мікльосіча, редакторові Дідицький посилає [Мікльосіч довгенько тягне з дозволом, пор. Студ., op. cit., ст. 453, 455] до редакції „Lemberger Zeitung” [Студ., op. cit., 457, лист до Як. Голов. з 13/VI 1859], але, здається, її там не надрукували. Тоді Дідицький видав її метеликом у перекладі на українську мову [кирилицею] п. з. „Освѣдченіє руской азбуки дотычающоє” [передруковане Ів. Франком, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. ХІХ-ХХ].

 

148 Ом. Огоновський, Исторія литературы рускои, „Зоря”, 1887, ст. 136-137 [помітка].

 

149 Азбучна війна в Галичині, ЗНШ, СХѴІ, ст. 96; Укр.-русь. Архів, VIII, ст. XVI.

 

150 Надрукований у „Die ruth. Sprach- und Schriftfrage”, ст. 203-210.

 

151 За невеличкими несутніми змінами [напр., попропускано порівняння з иншими слов’янськими мовами] та скороченнями, навіть стилізація, здебільша, та сама [декуди вигладжена], ті самі приклади [тільки церковнослов’янські букви старослов’янських слів „Vorschlag”-y замінено у протоколі – латиницею, напр., брада – brada, рѧка – rąkа, лакътъ – lakъtь і т. д.], нераз із тими самими помилками (vydučy: Vorsch. 7; проток. 207), з тим самим порядком обговорюваних звуків [азбучним у голосних – виходячи зі звуків старослов’янських, як це все робив Мікльосіч: a, ą, e, ě, ę, je і т. д. – та фізіологічним у приголосних: d, t; h; м’якшення…]. Пор., напр. для прикладу:

 

 

VORSCHLAG: КІНЦЕВИЙ ПРОТОКОЛ:
vokale:
ст. 6-7 ст. 205-207
а (altslovenisnh, südslavisch und russisch) verwandelt sich in ораз – roz, лакъть – lokoť, ладиіа – loďa (ст. 6) a verwandelt sich in o: raz – roz, lakъtь – lokoť; ladia – loďa [ст. 205]
e (altslovenisch, südslavisch, russisch und čechisch) geht nach č, š, šč und ž in o über: бъчела – pčola, щедръ – ščodryj, шелкъ, – šolk, жена -žona (ibidem) і т. д. e nach č, š, šč und ž geht in ein o über: bьčеlа – bdžoła; šelk(ъ) – šovk (ibidem) і т. д.
konsonanten:
ст. 7-8 ст. 207-208
Die vollkommene Verwandlung des d vor präjotirten Vokalen ist , seltener ž: vydžu, meiy. Altslovenisch žd, russisch ž, südslavisch djђ), neuslovenisch j, polnisch dz, čechisch z (ст. 7) Die vollkommene Verwandlung des d vor präjotirten Vokalen ist , seltener ž, nicht žd: vydžu, mežy [ст. 207]
c, s, z im Anlaute werden auch dann erweicht, wenn zwischen ihnen und einem nachfolgenden präjotirten Vokale ein Weichlaut oder ein Labial steht: čvit, švětyj, źvizda. Gleiches geschieht, wenn im Auslaute ein Weichlaut folgt: küśť, hvüźď… (ст. 8) c, z, s werden im Anlaute auch dann erweicht, wenn zwischen ihnen und einem präjotirten Vokale ein Weichlaut oder ein Labial steht: ćwit, światyj, źwizda. Gleiches geschieht, wenn im Auslaute ein Weichlaut folgt: kyšť, hvyźď (kosť, hvôzd) … ст. 208 і т. д.

 

Правописні зміни пояснюються вислідами наради.

 

152 Як виглядала б ця зміна в латиниці [коли б було до неї дійшло] – невідомо. Здається и – дістало б було знак і , ыу, як воно видно з Їречкової транскрипції українських слів у рецензії Головацького „Очеркь старословянскаго баснословія” (Časopis Českého Muzeum, 1864, II, ст. 218-220). Там читаємо: halicko-ruskoji matici [ст. 220], ne imili opredilennoho dla duš umeršich mistća (ст. 221), hovořit (ibidem), але – byv, pohyb (ibidem)… Їречка збив тут із пантелику принцип розрізнювати письмом значіння слів, на некористь фонетичної системи української мови, й це його хитання використали його противники (Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. 139: Головацький, 191: Григ. Шашкевич): на конференції, де ще й Лозинський, певно [як у своїй граматиці, ст. 20], стояв за ы задля „розрізнювання” – Їречек дався „переконати”, що один значок [у] на кирил. и та ы це теж – одна з „Unzukömmlichkeiten” його латиниці…

 

153 Напр., замість „е, je wird namentlich in der Deklination der Adjektiva und Pronomina zu o gesteigert” (Vorschlag, ст. 6) сказано: „e wird in der Deklination і т. д. namentlich vielfach zu einem prajotirten o gesteigert” (ст. 205); пропущено приклади >od, sľoz, maľovanyj, при чому зазначено, що „цей звук треба й писати durch ein präjotiertes о“; може бути odyn та зреформованої кирилиці, пододавано їх на те, щоб ними зазначити різниці української мови від російської та oden (206; У Vorschlag-y, ст. 6 – тільки odyn); пропущено про приставне v перед о (Vorschlag, ст. 7), дарма, що Їречек радив його не зазначувати (ibidem, ст. 42), так, що зреформована кирилиця казала писатиовц, орла, ст. 209; так само у словах: chvoryj, chvorüśť (ст. 8)… Щодо додатків, то вони мають характер остороги перед церковщиною, напр.: щоra, la замість оро, оло допускається як винятки, наскільки вони „in der Volkssprache begründet sind” (ст. 205), що d не може м’ягчитися на žd (ст. 209), a šč, як наслідок м’якшення t, „kommt nur ausnahmsweise in ruthenischen Wörtern vor” (ст. 207), що ь є тільки знак м’якшення (ст. 206) та що ъвідпадає, отже, „не треба його писати” (ibidem). Непотрібний із погляду літературної мови – а тут скрізь підноситься різницю між Schrift- і Volkssprache додаток, що в 3 ос. оди, дієслів t відпадає не тільки після е [як було в Vorschlag-y, ст, 8], але й після а, і приклад на це: sbyrat [ст. 207]…

 

154 Напр., що е не має сили м’якшити попередній приголосний (Vorschlag, 6; прот. 205), так само як і у (7; 206); що закінч, gen. sing, adj., mase. i neutr, –oho, а не –ago (russisch –avo, Vorsch. 6; прот. 205); що коротке о [себто таке, що не перезвучується] в вимові на а не переходить [7; 206]; що українці знають h, не – g [8; 2071, приросток – не – iz– [8; 208]; що в inf. закінч, –tyне скорочується [7; 206] і т. д.

 

155 Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LXIX.

 

156 „eine скоропись nach unseren alten MS (= Manuskripten) herzustellen” [лист Малиновського до Григ. Шашкевича, Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 51, лист із 8/VI, 1859].

 

157 Пор. лист Гр. Шашкевича до Я. Головацького з 9/VII, 1859 (Студинський, op. cit., ст. 467): „щобудь-бы тамь Ваша словетна комїссїя составлена изь такихь Русинôвь якь Ґол. Мошь, Sе́либъ або и Черк., Ѣречекь, Полянскїй о рускôй правописи оухвалила, то оставляю той комїссїи самôй, нехай собѣ пише: для мене она не была й не буде законодательною вь ничѣмъ”; або лист Ів. Голов. до Якова з 14/ІІІ, 1864) (ibidem, ст. 490): „новий ортографіи Выслобоцкій подь никакимьусловіемь не приметъ, скорше откажется всего; такъ по крайней онъ говорить…”

 

158 Пор. лист Ів. Гушалевича до Як. Головацького з 1860 р.: „одно что не могу Вамъ отпустить єсть то: чому Вы дали нашему ъ упасти. Ахь Боже мнѣ такь опасно й скучно безь ъ что не могу съ тою мыслью привикнуть. Все то уже наше паденїє…” (ibidem, ст. 498). Так само Криницький, ibidem, ст. 460. Дідицький уважає „уступки, сдѣланніи въ комитетѣ – пораженіемъ, которое наведе на насъ такихъ же еще больше” (ibidem, ст. 458, лист із 13/6 1859).

 

159 Грип Шашкевич, Студ., op. cit, ст. 499, лист до Я. Голов. з 3/2 1861; Die ruth. Sprach- und Schriftfrage, ст. LIX.

 

160 Напр., Малиновський у листі до Григорія Шашк. з 8/VI, 1859 [Укр.-русь. Архів, VIII, ст. 51], або Іван Головацький до Якова, лист із 12/ХІІ, 1859: „Это уже слишкомъ несправедливо, чтобъ людей старыхъ и вжившихся въ какую ныбудь привычку, принуждать по старости учиться писать. Пусть бы правительство попристало только на новомъ, молодомъ поколѣньи, а старыхъ бы лучше оставить въ покоѣ” (Студ., op. cit., ст. 480).

 

161 Напр., Ом. Огоновський найшов для неї тільки таку характеристику:. „Не довго ждали [Русини] усуненя той непотрѣбной новизны” [Ист. лит. рускои, „Зоря” 1887, ст. 35].

 

162 Старословінська мова, за Мікльосічевою термінологією – староболгарська.

 

163 Лист у Чеському Національному Музеї у Празі під знаком 2 F 51.

 

164 Лист до Гатталі після повороту зі Львова, ст. 3-4, див. у нас, ст. 70.

 

165 З листа до Гатталі з 28/ХІ, 1859 р.

 

166 Рецензія [підписана відомим Їречковим – J. J.] на „Очеркь старославянскаго баснословія или миѳологіи”, составлень Я. Ѳ. Головацкимь, 1860, у Časopis-i Českého Museum, 1864, II, ст. 223.

 

167 ibidem, ст. 219.

 

168 Терміни Шафарика в його Slowansk-ому Národopis-i II вид., 1842 р., ст. 3: jazyk, mluva, řeč, nářečí, podřečí, různořeči.

 

169 Der ruthenische Literaturverein Halicko ruska Matica in Lemberg, „Oesterreichische Revue”, IV, Jg., 1866, 1. Heft, Januar, Wien, ст. 162-164. Стаття підписана теж початковими буквами J. J. – але ж про неї Їречек ізгадує, як про свою, у списі своїх творів, долученому до автобіографії на ст.4 під роком 1866.

 

170 Див. „Pozůstalosti”, зн. 14 К 46, ст.2 [окремий листок]; та сама біографія, написана рукою Константина Їречка й повиправлювана батьком Йозефом, зн. 14 L 55.

171 Dr. Jan Hanuš, О jazyku maloruském, „Slovanský Sborník”, II ročník, Прага, 1883 p., от. 184 [випис із листа поміщений удолині статті як помітка].

 

172 ibidem, ст. 185, Ян Гануш (Hanusz), родом ізі Східньої Галичини [1858-1887], від 1884 р. доцент порівняльного мовознавства на Віденськім університеті, написав багато праць із польської граматики, й від 1883 р. займався й українською мовою. Крім ізгаданої розвідки, надрукованої у „Slovansk’’-ому „Sbomík”-y (ст. 184-190, 243-249, 291-299) – де він, добрий знавець української мови, виявляється цілком добре зорієнтованим у тодішній українській граматичній літературі, дає свої ортографічні помітки й поради [саме тоді почав виходити зшитками Желехівського укр.-нім. словник, пор., „Sborník”, ст. 294] – він полишив іще розправу [1884] про наголос українських іменників (Über die Betonung der Substantive im Kleinrussischen, „Archiv für slav. Philologie” VII, ст. 222-255, 325-385) та реферував про українські філологічні видання у „Przewodník”-y „naukow-ім та literck-ім” із 1884 р. (О kilku najnowszych pracach nad językiem Rusinów).

 

177 Ottuv Naučný Slovník, XIII (1898), 543.

 

[Праці Українського Високого педаґоґічного інституту ім. Михайла Драгоманова У Празі. Науковий збірник. т.II. 1932 рік, с.265–315]

 

Джерело

Обговорення

Go top